Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Києва і які визнають Центральну Раду, мали увійти в склад полку. Разом із тим був наказ мати постійно стежі в безпосередньому дотикові із німецьким фронтом, що мав посуватися на схід. Стежі мали інформуватися про те, що в німців робиться.

Щоби читачеві та ще тому, який не переживав тих подій у Києві, стала ясною поведінка багатьох із українських чинників у ті часи, треба хоч побіжно з'ясувати ті взаємини, що утворилися між ріжними верствами у Києві та між ними, владою та німцями.

Не буду тутки подавати персональної оцінки – тих взаємин, бо годі учасникові бути об'єктивним, безстороннім – дам тільки низку малюнків зустрічів, розмов, настроїв, у малому і більшому мірилі, а вже ті, які читатимуть, самі прийдуть до висновків.

Перші, з ким я найблизче зійшовся, була моя рідня, з боку матері – обрусілі шведи, Строльмани, що жили у Києві. Цей рід Строльманів осів на Україні в 1709 році, як полонені шведи після полтавської баталії та був старим військовим норманським родом щось із 1112 року.

У той час жили у Києві лишень жінки з цього роду, бо період з 1900 по 1917 рік винищив чоловіків того роду, які наложили в боях головами та були поховані від Манджурії аж до монастиря св. Миколи у Києві, де в українських рядах загинув останній муж у тому роді.

У родині драма – чоловік одної з тіток, полковник, та чоловік її доньки, сотник Каленський, забиті червоноармійцями загону Муравйова.

Їх смерть, одну з тих 3000 смертей, що пройшли через Київ, поки ми мандрували і билися між Коростенем, Житомиром і Бердичевом, змальовую не тому, що це була моя, хоч далека рідня, а тому, що ця смерть є виявом настроїв і взаємин.

Полковник Келєр був вихователем кадетського корпусу щось 10-15 років і був типовий, трохи вже і комічний педаґоґ – людина в своїм фаху з покликання, карна та аполітична до смішности. Сотник Каленський, типовий російський інтелігент – сотник воєнного часу зі студентів, а до того ще й інвалід світової війни з покаліченими ногами.

Уся біда трапилася тому, що у двоєрідної сестри була дуже мала дитина, а старша тітка, що жила на Звіринці, мала корову. Поки йшла боротьба за Київ і свистало та літало по всіх усюдах, обидва мужчини сиділи дома. Але коли стихло, вони вибралися по свіже молоко, бо дитина ледви не померла, тому що в матері з хвилювання пропало молоко.

Йшли собі обидва, узявши ще слугу "уборщика" з Кадетського корпусу, бічними вулицями й щасливо дійшли аж до Васильківської вулиці, де їх зустріла стійка червоноармійців Муравйова і зажадала леґітимації. Бідолахи безжурно та впевнено витягнули ті "червоні посвідчення", які уряд Центральної Ради наказав мати усім службовцям та які корпусне начальство усім видало і наказало завжди з собою носити, а наказу сховати ще не було. Цих посвідчень було досить, щоби червоноармійці почастували обидвох прикладами, називаючи неписаними словами та контрреволюціонерами і повели зі собою кудись.

Слуга щасливо втік і передав усе жінкам. Останні взялися до ратункової акції, побігли до ревкому штабу Муравйова – благали, просили і щойно за яких три дні довідалися, що обидвох арестованих негайно по аресті як контрреволюціонерів "виведено в расход" на кручах Дніпра коло "Царського саду", де в цей час "виведено в расход" сотні інших, може, й не таких "контрреволюціонерів", може і тих, кого, мабуть, і варто було розстріляти за "нейтралітет", ворожий всяким змаганням і всякому поступові.

З бідою жінки вимолили дозвіл поховати убитих – "це падало, якому все одно де гнити", як цинічно заявили у штабі Муравйова одичавілі в світовій бойні та у громадській війні чини штабу, деякі зі знайомих тіткам "офіцери".

Тяжкі часи – тітка так посивіла, що я її ледви-ледви пізнав, а в двоєрідної сестри померла дитина і вона була напівбожевільна.

Але цікаво, як вони, ці нещасні, оцінювали події – кого винували? – Однаковісенько і Муравйових, і Центральну Раду – перших за неуґрунтований розстріл, – другу за дикі розпорядження і дикий шовінізм, примушування людей брати "посвідчення" – причину розстрілу.

Бачив я і директора київського корпусу – на жаль, забув прізвище (здається, Семашкевич), старого ґенерала, який хотів використати мене для "признанія кадетскаво корпуса нейтральним і науковим оазісом"; це акцентую, бо, як побачимо далі, він же був далеко не "нейтральний" під час повстання Директорії проти гетьмана.

Ті інтелігентські круги, в яких перед війною я бував, ці професори університету, з яких дехто і досі в Академії Наук, лаяли український рух і Центральну Раду на всі заставки, аж гуло. Доводили мені науково та ненауково, що все це не життєве, пускали навіть аргументи німецької вигадки, та єдине, за що хвалили уряд Центральної Ради, то за те, що він привів німців, які нарешті зроблять порядок. Бігме тоді вперше побачив я, скільки тієї персональщини обивательської сидить у цих мужах науки.

Ще гірше було в колах дрібнобуржуазної інтелігенції, цієї зрусифікованої чи там російської. Вони лаяли, ненавиділи уряд Центральної Ради з тих же самих мотивів, як і моя рідня: – мовляв, вій роз'ятрив большевиків, які розстрілами старшин та інтелігенції помстилися за сепаратистичну політику Центральної Ради, що коли б не це "учреждєніє", то, мовляв, російська інтелігенція та старшини дали би таку відсіч большевикам, що їм би й не бачити вулиць "Матери гародоф русскіх" та що тоді Малоросія стала би базою для "вазрожденія Рассеї" та продовженням війни з німцями до "победнаво конца", а не погибелю Росії, віддаючи її на поталу німцям. Німці ж бо вороги та вони ж видумали большевизм і випустили Леніна, вони ж видумали Україну та всі ці Центральні Ради, Секретаріяти і таке інше...

Цікаво, що ця інтелігенція, що присіла під тяжкою рукою німців, нишком приготовувалася до повстання проти німців. Деякі з моїх знайомих старшин просто казали мені, що коли би Центральна Рада привела антантську допомогу, вони би з нею тимчасом погодилися, але з німцями ніколи, навпаки будуть готуватись їх бити.

Міщанство, оці дрібні крамарі