Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

та дог­ля­да­ти цих писк­лят та опеньків. Ко­ли вже хо­диться про доб­родіяння та філант­ропію, то я виб­ра­ла б собі щось інше, а не це.

- Ти бо все ви­би­раєш щось інше і ніяк не спро­мо­жеш­ся виб­рать і спи­ниться на чо­мусь! А я бу­ла б здат­на дог­ля­дать дітей, як­би ма­ла засіб для цього діла, - ска­за­ла Ліда.

- Про ме­не, й за­ход­жуй­ся. Але на які гроші? Я не маю нічогісінько зай­во­го з сво­го над­бан­ня, то й нічо­го не пос­та­чу. Не­хай гро­ма­да розс­та­рається гро­шей. Тре­ба ж бу­де най­нять ха­ту та дві бабі за няньок та дог­ля­да­чок; тре­ба нас­та­чать гро­шей і на харч, - го­во­рив Андріян Кирилович.

- Як не спро­мо­же­тесь, Лідо, за­вес­ти в се­бе це прис­та­но­ви­ще, то при­бу­вай­те до ме­не на жни­ва й станьте на який­сь час за дог­ля­дач­ку нам на зміну, бо для вас не­ма тут ніякісінької ро­бо­ти. А після жнив ми при­че­пи­мось до земців: поїде­мо в Пол­та­ву, по­ве­зе­мо свої верс­та­ти­ки й зап­ро­си­мо на на­уку охо­чих мо­ло­диць, щоб вив­чи­ти їх ви­роб­лю­вать по­лот­на, ще й за­охо­тить їх, щоб во­ни роз­пов­сюд­жу­ва­ли це ре­мест­во по всій око­лиці й по всіх усю­дах на Ук­раїні.

- Про ме­не, Лідо, за­водь і тут вкупі з вчи­телькою та­ке прис­та­но­ви­ще, - ска­за­ла ма­ти. - В нас мо­ло­ка до­волі. Я не шко­дую й не бо­ро­ни­ти­му тобі: бра­ти­меш, скільки схо­чеш. На який­сь там місяць най­му за свої гроші дві бабі.

- А ви, Лідо Андріянівно, та­ки заїдьте до ме­не зго­дом, по­ба­чи­те, заціка­ви­тесь і нам ста­не­те на підмо­гу, - го­во­ри­ла Ма­ру­ся на розс­та­ванні. - Сподіва­юсь вас до се­бе до­ко­неч­но!

Ліда мов­ча­ла, пох­ню­пив­шись, і ле­генько зітхну­ла: во­на на­пев­но зна­ла, що упер­тий батько не пус­те її до Ма­русі ніза­що в світі, ко­ли він раз ска­зав це.

Минуло чи­ма­ло ча­су. Ліда пе­ре­ну­ди­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась, по­марніла й зблідла на ви­ду. І за­су­му­ва­ла. Ма­ру­ся аж влітку якось не­на­ро­ком за­вер­ну­ла до Гу­ко­вичів і знов зап­ро­шу­ва­ла Ліду до се­бе на який­сь час або хоч на ча­сок, щоб во­на по­ди­ви­лась на прис­та­но­ви­ще й при­ди­ви­лась до по­рядків. Ліда поп­ро­си­лась в батька, але батько грим­нув на неї сер­ди­то й не доз­во­лив їхать.

- Та пус­ти-бо! Не­хай поїде та хоч роз­ва­жить се­бе тро­хи, - ос­ту­пи­лась ма­ти за Ліду. - Ти ж ба­чиш, як во­на нудьгує та нидіє без діла! Ти ж ба­чиш, що їй все гіршає, що во­на худ­не й та­не, як вос­ко­ва свічка! Не­хай тро­хи провітриться.

- Одчепись! і не го­во­ри, і не мо­роч моєї го­ло­ви. Не­хай си­дить вдо­ма та не ри­пається. Так бу­де кра­ще й для неї. Час усе пе­ре­мо­же, все зне­се й звіє, як по­рох на до­розі, і всі ті ду­рості щез­нуть і зслиз­нуть.

- Ба не­хай та­ки поїде! Не дер­жать же її, не­на­че на при­поні вза­перті! Во­на ж не ди­ти­на! От візьму та й не пос­лу­хаю те­бе, та й пу­щу її в гості, - про­мо­ви­ла ма­ти.

- Не ви­га­дуй! Я га­разд знаю людське сер­це. Не да­вай йо­му волі та при­над­ки, не по­ту­рай йо­му, то во­но і вга­мується, - ска­зав батько вже з кри­ком нев­до­во­лен­ня в го­лосі.

- Та й я знаю досвідом і своє й людське сер­це, але я доб­ре пе­ресвідчи­лась, що не завж­ди й не кож­не сер­це мож­на вга­му­вать. Не до ли­ходіїв же та ду­шо­губів во­на поїде, - зма­га­лась ма­ти.

Почалось, як і пов­сяк­час, спе­ре­чан­ня та зма­ган­ня. Батько вий­шов з до­му й за­раз по­ка­тав вер­хи на по­ле. Ма­ти звеліла най­ми­тові зап­ряг­ти ко­ни­ка й да­ла дочці дозвіл поїхать до Ма­русі на ча­сок.

Ліда поїха­ла. Ма­ру­ся, й її сест­ра, і ста­ра ма­ти бу­ли такі раді Ліди­но­му приїздові, що сли­ве знес­ли її з по­воз­ки на ру­ках. Ма­ру­ся одісла­ла по­го­ни­ча з кіньми на­зад до­до­му й на­ка­за­ла че­рез йо­го, щоб не при­си­ла­ли ко­ней, бо во­на са­ма при­ве­зе пан­ну до­до­му че­рез який­сь час.

Ліда про­бу­ла вже чо­ти­ри дні в гос­тях і тро­хи по­бадьорніша­ла, посвіжіша­ла, не­на­че од­хо­ди­ла, як квітка на дощі після дов­гої спе­ко­ти. Во­на хо­ди­ла в ди­тя­че прис­та­но­ви­ще, кміти­ла за всім, до всього при­див­ля­лась. Дітей наз­но­си­ли й по­на­во­ди­ли ма­ло, бо се­ля­ни все не йня­ли віри па­нам і ніби щось заздріва­ли. Од­лу­че­них од груді не­мов­лят щод­ня при­но­си­ли тільки три мо­ло­диці. Більшеньких дітей бу­ло де­ся­те­ро.

Одного ран­ку Ліда вий­шла в са­док, а звідтіля пішла на про­гу­лян­ку по квітни­ку та зільни­ку. Ра­нок був яс­ний, ти­хий. Сон­це підби­лось ви­со­ченько вго­ру. Після туч­но­го наг­ло­го до­щу вночі зем­ля од­во­лог­ла. Од­во­лог­ло й повітря. Усякі лікарські зілля й квітки в квітни­ку посвіжіша­ли, не­на­че наб­ра­лись жи­ву­щої та цілю­щої си­ли. Квітки цвіли, зілля зе­леніло. Вог­ка зем­ля па­ру­ва­ла. Повітря про­па­ха­лось ду­хом ре­зе­ди, лев­коїв, важ­ким ду­хом зільни­ка, ро­ма­шок, ка­ну­пе­ру, м'яти та ру­ти. Десь з-за ти­ну лег­кий по­дих вітер­ця за­но­сив гост­рий, нар­ко­тич­ний дух цвіту кро­пи­ви та бу­зи­ни. Повітря пах­ло, аж ду­ши­ло. Бур'яни не­на­че ди­ха­ли ча­дом. Го­ло­ва в за­жу­ре­ної дівчи­ни аж мо­ро­чи­лась од важ­ких па­хощів в вог­ко­му повітрі.

Вона підве­ла го­ло­ву, зир­ну­ла на подвір'я й по­ба­чи­ла, що в двір в од­чи­не­ну бра­му в'їжджає пош­то­вий візок, а в візку си­дить Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич. Ліда тро­хи не зомліла. Од важ­ко­го ду­ху, од ча­ду па­хощів та од нес­подіван­ки в неї зак­ру­ти­лась го­ло­ва.

Яків Ки­ри­ковнч вглядів її, мерщій зско­чив з візка й поп­рос­ту­вав до неї. Ліда зблідла і, ко­ли­ва­ючись на ході, неміцною хо­дою пішла до йо­го на­зустріч, спи­ни­лась на кільки сту­пенів од йо­го, а потім рап­том ки­ну­лась, з нес­тям­ки при­па­ла го­ло­вою до йо­го пле­ча й сти­ха зап­ла­ка­ла. Ула­се­вич підвів її го­ло­ву й швид­ко й га­ря­че цмок­нув її в що­ку.

- Я за все знаю. Нічо­го мені й не го­во­ри, - про­мо­вив він сти­ха, озир­нув­шись на візок, кот­ро­го од­на­че бу­ло не вид­но за ку­ща­ми буз­ку. - Ти бу­деш моя! Ніхто й ніщо в світі нас не роз­лу­чить, хіба од­на смерть. Ми жи­ти­ме­мо в парі, хоч би твої батьки й не да­ли своєї зго­ди на на­ше од­ру­жен­ня. Жи­ти­ме­мо й невінчані, бо ти приз­на­че­на мені яки­мись по­таємни­ми си­ла­ми не­ба й землі. Я на­пи­таю собі служ­бу десь інде, не в цих кра­ях, а да­ле­ко од батьків, од знай­омих і візьму те­бе з со­бою. І ми од­ру­жи­мось і жи­ти­ме­мо вкупі.

- Ти хо­чеш за­вез­ти ме­не крадько­ма, по­тай од батьків? тоб­то вик­рас­ти ме­не? - спи­та­ла Ліда, тро­хи опам'ятав­шись.

- Ні, сер­це! Я прос­то-та­ки поїду до тво­го батька й ма­тері, поп­ро­шу, щоб во­ни те­бе пус­ти­ли зо мною й поб­ла­гос­ло­ви­ли нас, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Мій па­но­тець зро­ду-звіку на це не прис­та­не! Він упер­тий, дерз­кий та міцний на вда­чу. Що він раз пос­та­но­вив, що за­ду­мав, то­го він не зміне ніко­ли, до­ки й йо­го жи­вот­тя. Тре­ба