Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

підозріло: раніше не перетиналися.

– Що це означає, пане комісаре? – вигукнув Навроцький, опанувавши себе й навмисне ігноруючи Клима. – За яким правом? Як ви зайшли?

– Через вікно, – кинув Кошовий.

– Вас не питають! – огризнувся репортер.

– Так він же правду сказав, – виступив наперед Віхура. – Ви зараз, напевне, хочете настрашити мене гострою, у вашому стилі, публікацією. Не поспішайте. Маєте можливість написати ще цікавішу статтю й продати дорожче, ніж сенсації про Різника з Городоцької. Саме для того ми тут.

– Для чого?

– Дати вам цінну сенсацію. Ну, і для вашої безпеки.

– Безпеки? Що мені загрожує?

– Не що, – знову втрутився Клим. – Хто. Різник.

Навроцький кинув на нього черговий лютий погляд.

– Чому мені тут повинен загрожувати Різник?

– Бо він прийде сюди, – спокійно пояснив Кошовий. – Наскільки я встиг його пізнати, він пунктуальний. Навіть я б сказав – хворобливо, маніакально пунктуальний. Тож буде тут опівдні. Секунда в секунду. Тим більше, його попередили, аби не запізнювався.

Навроцький виглядав, як людина, котра не вірить у те, що відбувається довкола, хоч бачить усе на власні очі й чує на власні вуха.

– Різник… прийде сюди? Як… Чому… Звідки ви знаєте?

– Бо ви самі його запросили, пане Навроцький.

Остаточно переставши розуміти будь-що, репортер закрутив головою, враз перетворившись на розгублену дитину, з якою навмисне й зло жартують цинічні дорослі.

– Кого я запросив? Коли? Куди?

Глянувши на Віхуру й отримавши мовчазну, підкріплену кивком голови згоду, Клим остаточно вийшов на передній план, узявши на себе керівну роль та лишивши іншим місця глядачів у залі.

– Вчора ввечері той, кого ви охрестили Різником із Городоцької, отримав телеграму, підписану вами. Оперувати телеграмами – його, як я переконався на собі, улюблений спосіб спілкування. Тож убивця шістьох людей не здивувався, прочитавши: ви все про нього знаєте й просите прийти для пояснень завтра рівно опівдні за вказаною адресою. Також було попередження: запізнення означатиме, що він не хоче залагоджувати стосунки. Тому ви лишаєте за собою право йти в поліцію, особисто до комісара Віхури. Текст написав я, відправив – мій друг Йозеф Шацький.

Дантист мовчки підняв крислатого капелюха, рекомендуючись.

– Складений він був не як погроза викриттям. Читаючи телеграму, сторонній не побачить там нічого, крім спроби двох добродіїв з’ясувати ділові стосунки. Один партнер приховав від іншого дещо, це спливло, назріває скандал. Але Різник чудово розумів, про що йдеться. І повірив – писали ви. Бо я імітував ваш стиль, пане Навроцький. Ретельно прочитав кілька ваших публікацій. Тон телеграми вийшов відповідним. До того ж, – Клим глянув на Віхуру й Шацького, ніби закликаючи підтримати, – Різник чудово знає, що ви собою являєте. Це ж ви його породили, пане Навроцький. Ваші публікації зробили його не просто хворим убивцею, а демонічним безжальним Різником. Не пропускаючи жодного вашого репортажу, він має всі підстави вважати вас особою поінформованою. Не сумнівається – вам таки вдалося винюхати його слід. Тепер ви хочете його шантажувати, бо напевне знаєте: має, чим платити і що втрачати. А він, своєю чергою, хоче вас убити. Тому прийде неодмінно. Якщо переконається: довкола нема засідки, це не пастка. Ось чому ми обрали екстравагантний спосіб проникнення до вашої оселі. Щоб не дивувати вас появою через вікно й не тривожити раніше, ніж треба, вас зранку викликали до поліцейського відділку. Там поморочили трошки, перепросили за прикре непорозуміння й відпустили з Богом.

Поки Кошовий говорив, обличчя Навроцького встигло відбити купу емоцій – від гніву до розпачу.

– Ви ж ризикуєте моїм життям! – вигукнув він. – Хто дав вам таке право, пане Кошовий?

– Кажете – право? – Клим спохмурнів. – Давайте повернемося до нашої недавньої розмови. Вона ж була отут, забули?

– Нічого я не забув!

– А не схоже! Мені дає право робити з вас приманку, козеня на повідку, по яке повинен прийти голодний тигр, те саме, що й вам – торгувати сенсаціями! Так, пане Навроцький! Ви збираєте падло, длубаєтесь там, куди люди не завжди підпустять близьких і рідних. Ви багатієте, поширюючи горе й страждання, ви живитесь кров’ю, ви наділяєте чеснотами пороки, живитесь розпустою.

– Не ліпіть із себе Ісуса, пане Кошовий!

– Я грішний, бо без гріха лише немовлята. Але, на відміну від вас і подібних до вас, я власну гріховну сутність розумію. Тому намагаюся стримувати, заганяти всередину, не робити нічого лихого й такого, що викличе осуд, без нагальної на те потреби. У критичних ситуаціях, пане Навроцький, допомагає лише гріховне, інакше не вибратися. Ви, навпаки, робите з гріха культ. Ось що дає мені право виманити ваше дітище, Різника, за вашою ж допомогою, але без вашої участі й згоди.

– Він не моє дітище!

– Ви його породили! – гримнув Клим, уже не стримуючи себе. – Так, не ви перший! Проте ви зробили з особи, про яку ніхто не знав, сенсаційного, моторошного Різника. Кортіло створити власного Джека-Патрача, зізнайтеся? Ви ж ладні нажитися навіть на хворому парубкові, якщо з його історії можна видоїти ще хоч трошки!

– Досить, панове!

Усі, включно з Шацьким, повернулися до Віхури. Той вів далі, ніби не промовляв, а відрубував:

– Ви тут не особисті стосунки з’ясовуєте, пане Кошовий. Коли так, коли ми вже всі тут – будемо робити те, для чого прийшли. Пане Навроцький, я можу поділяти думку пана адвоката або не поділяти. Але набагато важливіше для всіх – зупинити вбивцю. Тому вас ніхто не ставив до відома, аби ви не панікували.

– Слухайте, він же міг прийти сюди до мене вночі!

– Не міг. Пан Кошовий, на моє переконання, досить добре зрозумів його натуру. Різник повинен убити вас там і тоді, де ви призначили йому зустріч для шантажу й погроз викриттям. Бачте, так і сталося.

– Поки нічого не сталося!

– Дуже перепрошую, але – таки сталося, – подав голос Шацький. – Він не прийшов уночі. Вважаю, ця подія варта окремої уваги з вашого боку.

– Чому це ви так вважаєте?

– Бо пан Кошовий довів: розрахунки вірні. Довіртеся йому так, як віримо йому ми з паном комісаром.

Клим бачив: Віхурі дуже кортіло додати щось ущипливе, та він в останній момент утримався й передумав, натомість підступив ближче до Навроцького:

– З вами нічого не станеться. Квартал повен поліції. Нас троє. Побачите небезпеку раніше, ніж ми почуємо, – кричіть.

– Що кричати? Як кричати?

– Голосно. Що завгодно.

У двері постукали.

Навроцький здригнувся.

Віхура поліз по револьвер.

Кошовий і Шацький дружно глянули на годинник.

Бом-м-м!

Полудень. Час пролетів стрімко.

Стук повторився. Неголосний, але впевнений та наполегливий.

Комісар, уже з револьвером напереваги, кивнув на прочинені двері невеличкої спальні. Рушив туди першим, за