Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

у серці, підвели свої голови – як та кобра, яку ми одного для бачили на стежці. Собек та Іпі були – один гарнішим, інший розумнішим, тож вони мусять померти. Він, Яхмос, має бути головним у будинку, єдиною батьковою опорою та втіхою! Смерть Сатіпі роз’ятрила в ньому насолоду від убивств. Як наслідок, він відчув себе ще могутнішим. Після цього здоровий ґлузд почав зраджувати йому, адже він став одержимий насиллям.

Ти, Ренісенб, не була йому суперницею. Поки міг, він любив тебе. Але думка про те, що він змушений буде ділити господарство з твоїм чоловіком, стала для нього нестерпною. Гадаю, Іса схвалила кандидатуру Камені з двох причин. Перша: якщо Яхмос нападе знову, то жертвою, імовірніше, буде Камені, а не ти, і в будь-якому разі вона довірила мені подбати про твою безпеку. Друга: (Іса була відважною жінкою) таким чином вона хотіла загострити ситуацію. В такому разі Яхмоса, за яким я пильнував (і який не знав, що я підозрюю його), можна було б піймати на місці злочину.

– Як ти, власне, і зробив, – сказала Ренісенб. – О, Горі, я так злякалася, коли озирнулась і побачила його.

– Знаю, Ренісенб, але так мало бути. Поки я тримався неподалік від Яхмоса, ти була в безпеці, але так не могло тривати вічно. Я знав, що якщо йому випаде нагода зіштовхнути тебе зі стежки в тому самому місці, він скористається нею. Це допоможе знову перемкнути увагу на злий дух.

– То повідомлення, яке передала мені Генет, було не від тебе?

Горі похитав головою.

– Я нічого тобі не переказував.

– Але чому Генет? – Ренісенб замовкла й похитала головою. – Не розумію, яку роль відіграє Генет.

– Я гадаю, Генет знає правду, – замислено промовив Горі. – Вона так багато сказала Яхмосові вранці, а це дуже небезпечно. Він використав її, щоб заманити тебе сюди, а вона радо погодилася, бо ненавидить тебе, Ренісенб.

– Я знаю.

– Цікаво, що далі? Генет вважає, що знання дає їй владу. Але не думаю, що Яхмос дозволив би їй довго жити. Можливо, її вже…

Ренісенб затремтіла.

– Яхмос збожеволів, – сказала дівчина. – В нього вселився злий дух, адже він не завжди був таким.

– Ні, а проте… Пам’ятаєш, Ренісенб, я розповідав тобі, як Собек та Яхмос побилися в дитинстві, і як Собек бив голову Яхмоса об землю, і як твоя мати, бліда, як крейда, вийшла й тремтячи сказала: «Це небезпечно»? Гадаю, Ренісенб, вона мала на увазі, що небезпечно так чинити з Яхмосом. Пригадай, наступного дня Собек погано почувався, і всі подумали, що він отруївся їжею. Гадаю, Ренісенб, твоя мати знала, що в серці її ніжного слухняного сина закипає лють, і боялася, що одного дня вона вирветься назовні.

Дівчина пересмикнулася.

– Невже всі люди – не ті, за кого себе видають?

Горі всміхнувся їй.

– Так часом здається. Але думаю, я та Камені – ми обидва такі, якими здаємося, Ренісенб.

Він промовив останні слова, вклавши в них особливе значення, і Ренісенб зрозуміла, що цієї миті стоїть перед вибором усього життя.

Горі вів далі:

– Ми обидва кохаємо тебе, Ренісенб. Ти маєш це знати.

– А втім, – повільно проказала дівчина, – ти дозволив розпочати приготування до мого весілля, не сказавши ані слова – жоднісінького слова!

– Я зробив це заради того, щоб захистити тебе. В цьому Іса була згодна зі мною. Я маю лишатися незацікавленим, щоб стояти осторонь і спостерігати за Яхмосом, не збурюючи його ворожості. – Горі з натиском додав: – Ренісенб, ти мусиш зрозуміти, що ми багато років дружили з Яхмосом. Я любив його. Я намагався схилити твого батька до того, щоб він дав Яхмосові законний статус помічника, якого той так жадав. Але мені не вдалося. Все відбулося запізно. І хоч у душі я був упевнений, що Яхмос убив Нофрет, я намагався в це не вірити. Я навіть знаходив виправдання його вчинкам. Яхмос, мій нещасний змучений друг, був дуже мені дорогий. Але потім померли Собек та Іпі, і нарешті, Іса… Я зрозумів, що гнів урешті-решт переважив у серці Яхмоса. Тож я сам убив його. Він помер швидкою, майже безболісною смертю.

– Смерть є смерть.

– Ні, Ренісенб, сьогодні ти стоїш перед обличчям життя, а не смерті. З ким ти його розділиш? З Камені чи зі мною?

Дівчина дивилася вдалину, її погляд перетинав долину внизу, сягаючи срібної стрічки Нілу.

Вона дуже ясно згадала, як усміхався Камені, сидячи того дня в човні навпроти неї.

Вродливий, сильний, веселий… Вона знову відчула трепет і пульсацію крові. Тоді вона кохала Камені. Вона кохає його і тепер. Камені міг би зайняти місце, що колись належало Хаєві.

Вона подумала: «Ми будемо щасливі разом, так, щасливі. Ми житимемо разом, насолоджуватимемося одне одним, а потім народимо сильних і гарних дітей. У нас будуть насичені дні, повні роботи… та дні відпочинку, коли ми прогулюватимемося по ріці… Життя знову стане таким, яким я знала його з Хаєм… Невже я можу просити більшого? Та й навіщо?»

Тоді повільно, дуже повільно вона обернулася до Горі. Так ніби мовчки поставила йому запитання.

Немов угадавши це, він відповів:

– Коли ти була дитиною, я любив тебе. Мені подобалося твоє зосереджене обличчя і те, з якою впевненістю ти приходиш до мене й просиш полагодити зламані іграшки. І от, після восьми років розлуки ти повертаєшся і приходиш знову, і приносиш мені свої думки. А мислиш ти, Ренісенб, не так, як решта твоєї родини. Твій розум не руйнує сам себе, намагаючись сховатися за товстими стінами. Твій розум, як і мій, прагне ген до обрію, бачить світ змін, світ нових ідей, світ, де можливо все, якщо маєш сміливість і далекоглядність…

– Я знаю, Горі, я знаю. Я відчувала це поряд із тобою. Але не весь час. Будуть моменти, коли моя думка не зможе ринути за твоєю, коли я буду сама…

Вона збилася, не здатна знайти слів, щоб сформулювати свої суперечливі думки. Вона не уявляла собі, яким би могло бути її життя з Горі. Попри його доброту й любов до неї, він завжди лишатиметься в певному розумінні недосяжним, незбагненним. Разом вони ділитимуть моменти краси й наповненості – але як же їхнє буденне життя?

В якомусь пориві вона простягнула до нього руки.

– О Горі, вибери за мене. Скажи мені, що робити!

Він усміхнувся дитині, яка, можливо, востаннє, говорила в Ренісенб, але рук її не взяв.

– Я не можу сказати тобі, що