Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"

Розділ 22

Дем’ян вже у ліжку. І без футболки. Щось зосереджено гортає в телефоні. Нерішуче завмираю, на кілька хвилин залипнувши на підкачаний чоловічий торс. Не дивно, що Настя вчепилась у нього всіма руками й ногами. До заробітку айтівця в комплекті йдуть шикарне тіло, милий характер, і, що немаловажне, почуття гумору. Й гадки не маю, чому такий чоловік обрав саме мене, сіру мишку.

Підіймає погляд. У ньому показні гармонія та спокій. Але в глибіні ховаються лукаві іскорки. Я також їх бачу.

— Я...я... я в душ. Можна? — чомусь ніяковію.

Підіймає брови.

— Ти серйозно? Просиш дозволу, Ніко? З чого такий відкат?

Відкидаю волосся з лоба. Знизую плечима. Ну звісно…

— Гаразд, — уже впевненіше. Я в душ!

— От так краще, — задоволено посміхається.

І я поспіхом прослизаю за двері.Тепер моя черга прийшла ховатись. Раніше я вважала, що окремий санвузол у спальні розкіш та межа усіх мрій, а тепер ось шкодую. Принаймні був би час набратися сміливості, вертаючись з того, що на першому поверсі.

Але ж не просидиш тут вічність. Це тупо, та якось по-дитячому. Закінчивши усі водні процедури та відтягнувши час як тільки можна, таки виходжу з ванної. Дем'ян за цей час навіть положення не змінив, й далі втикає в дисплей.

Мнусь біля порогу. Тюрбан на голові так і норовить злізти на лоба.

— Довго стоятимеш? Замерзнеш, — навіть погляд не відриває.

Переступаю з ноги на ногу. Піжаму я ще у ванні одягнула, а от шкарпетки ні. Босі ступні трохи поколює від прохолоди. Не те щоб сама підлога була холодною. Просто я — жабеня, вічно кінцівки крижані.

На дивлячись відкидає ковдру.

Зітхаю й пірнаю в приємне тепло. Одразу ж пригортає й притискає мої замерзлі ступні до свого гарячого тіла.

— Нік, я ж не звір, щоб кидатись. Домовились, що сама вирішиш, коли будеш готова. То чого боїшся?

— Не боюсь… — бормочу. — Я взагалі може хочу, щоб кинувся, — заплющивши, очі бовкаю.

— Хочеш?

— Угу...

— А якщо мені в очі поглянути?

Відкриваю лише одне. Не так лячно й соромно.

— То хочеш?

— Ну… може й не кинувся. А... так… поприставав…

Відкладає телефон.

— А поприставати, це як? Я не знаю, — і знову ці лукаві бісики в очах.

Стає жарко.

— Покажи… — пововтузившись, демонстративно вкладається на спину й втуплюється у стелю.

У горлі пересихає. Перевертаюсь обличчям до нього. Спершись на руку, трохи підіймаюсь, нависнувши. Клятий тюрбан лишився на подушці. Волосся розсипалось по спині.

Дем'ян лежить нерухомо. Лиш очі виблискують. Ще й руки за голову заклав, — мовляв, роби, що хочеш. Я твій покірний учень.

Схиляюсь. Моє вологе пасмо падає йому на груди. І шкіра відразу вкривається мурашками.

Легенько торкаюсь губами його губ, потім сміливіше, ще сміливіше. Цілую підборіддя, колючу щетину, знов повертаюсь до губ. Поцілунок стає пристраснішим. І Дем'ян не витримує, відповідає, одна рука обхоплює мою потилицю, інша обвиває талію, міцно притискаючи до тіла. Я сміливішаю. Теж проводжу долонею по його грудях, інстинктивно намагаюсь присунутись ще ближче, щоб глибше відчути його близькість.

Стогін мимоволі виривається з грудей. Лиш краєм свідомості розумію як один за одним розстібаються ґудзики на моїй піжамній сорочці, а далі сама допомагаю звільнити від неї тіло. 

Пестощі стають сміливішими. Я червонію від сорому, але не хочу, щоб спинявся. Тільки в голові час від часу мелькає думка, що і груди у мене маленькі, і талія не настільки тонка, а стегна могли б бути стрункіші, живіт підтягнутіший, там навіть натяку на кубики немає, хоч і плаский, як дошка.

А потім всі думки вилітають з голови. Залишаються лиш інстинкти. Дем'яну схоже зовсім байдуже, що мені далеко до фітоняшки Анастейші. А якщо йому байдуже, то мені й подавно.

Та коли доходить до основного, раптом дихання завмирає в грудях, а тіло кам’яніє. Колючі мурашки пережитого жаху біжать по  шкірі, знищуючи краплини приємної млості, вбиваючи пристрасть. І хоч поцілунки так само ніжні, а пестощі делікатні, моє, тіло, моє вперте тіло зіщулюється у клубочок, наче ображене, побите кошеня. Десь на задвірках свідомості мені хочеться кричати, битись в істериці, щоб привести до тями почуття. Дем’ян, мій Дем’ян, такий ніжний та делікатний, терплячий, розуміючий. Він світло після темряви. Але чому... чому у спогадах не його солодкі пестощі, а грубі руки Даміра, після яких зостались синці й гостре почуття безпорадності й огиди?

— Нік, Нікуша? — дивиться в очі.

Ковтаю грудку в горлі.

— Пробач, — ледь стримуюсь, щоб не заплакати. — Пробач, я… я зараз. Зачекай… Я настроюсь. Я хочу продовження!

Але він відхиляється, скочується з мене, лягає поряд.

— За що ти вибачення просиш, дурненька? Це той покидьок має просити.

Підіймаюсь на лікті, напружено вдивляюсь в обличчя. Шукаю підказки.

— Давай ще раз спробуємо. Я хочу, чесно!

— Ти хочеш тут, — його долоня лягає мені на серце. — А треба, ще й тут, — переміщається на лоб. — Згодом так і буде. Глянь, ми уже просунулись значно далі, ніж минулого разу. Такою я ще тебе не бачив.

Опускаю очі й тільки зараз усвідомлюю, що на мені немає сорочки. Червонію, інстинктивно хочу прикритись. Але щось всередині протестує. Задираю підборіддя, відкидаю волосся за спину. Пора позбуватись своєї дитячої сором’язливості.

— А… може я то тобі зроблю приємно, — несміливо пропоную. Насправді тільки теоретично знаю як, але треба ж колись вчитись.

— Ти мені зробиш приємно тоді, коли тобі самій стане приємно, Снігурка. А тепер нумо спати.

Зручно влаштовується на ліжку, пригортає до себе.

Легко йому казати "спи". В душі вирують темні емоції. Ну що ж я за жінка така, недолуга.

— Гей… Снігурко, — раптом чую. — Я сказав спати, а не пихтіти наче ображений їжачок. Бігом викинула усі дурниці з голови. Чуєш? Ми разом подолаємо цей шлях.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍