Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

- Я все зрозуміла. Сейф зачинений. Картини під відеонаглядом. - Жінка спускалася зі мною по східцях. - Цим зазвичай Олег займався.

- Ви Іванівна не хвилюйтеся, про сейф подбає охорона, а ви дозвольте жінкам з клінінгової компанії прибрати вашу кухню.

- Але ж…

- Я знаю, що ви туди нікого не пускаєте і робите все самі, але я б радив вам відпочити.

Ми спустилися до кухні, в двері якої виходив Валентинович, з пирогом в зубах. 

- Євген Валентинович, - привітався з ним потиснувши руки. - Ти чого такий брудний?

- В яму впав. Ці кляті виродки ям понаривали в лісі. 

- Дістали! - виласявся я. 

- Покійний твій дід, хотів загородити все парканом і зробити заповідник але не встиг. Помер.

- Я знаю. Я вже цим займаюся… Доречі, поїхали до лісу, покажеш де ті ями. Будемо засипати…

- Їдемо. Хлопці вже там.

 

***

З лісу я повернувся під вечір. Знаючи те, що Віолетта поїхала, а за Анжелікою приглядає Іванівна, я був спокійний. Здавалося вже нічого не завадить побути нам наодинці, і я вже й обдумав всі слова, які хотів сказати. Поки повертався з лісу, подумки прокручував розмову з Анжелікою, і те, як я їй буду у всьому зізнаватися. Але…

Біда не приходить одна. А вона і не прийшла - вона прилетіла… Точніше, прилетів.

 

- Що ти тут робиш?! - Запитав здивовано я, побачивши батька біля сходів. Ще його тут бракувало! Боже!

 - Привіт ... синку! - ві засміявся і кинувся обіймати мене. Неначе сто років не бачив.

 - Чому ти не зателефонував, що прилітаєш, я тебе зустрів би? - я був радий бачити батька. Він розглядав мене ніби забув, як я виглядаю. Ну, звичайно, адже не бачилися майже рік.

 - Хотів зробити сюрприз.

 - Він тобі вдався, - невдоволено відповів я. - Ти сам?

- Сам. Ти ж недолюблюєш мою дружину, та й літати їй не можна, вона знову вагітна. 

- Вітаю. - Його дружину я ненавидів, а їх доньку Настю обожнював. Вона моя молодша сестричка, яка подарувала Руслана, кота, морську свинку.

- Дякую. Я щасливий. Хоч вже й вік не той, а відчуваю, що молодшою з кожним днем. 

 - Господарю!... Господарю! - кричала Івана, спускаючись зі сходів. Вона чомусь нервувала.

 - Що там, Ніно Іванівно? - я відійшов від батька, і підбіг до неї відчуваючи якусь біду. Невже Віолетта повернулася?

 - Анжеліки немає у вашій кімнаті. Вона зникла, - ледве вимовила вона з жахом на очах.

 - Як зникла?!

 - Не побачила я…

- Дідько! Може біля вольєрів ходить?

- Я вже скрізь дивилася, немає її там.

- Чорт!

- Це ви випадково не про сірооку красуню говорите? Така симпатична, з довгим світлим волоссям, худорлява, тендітна.

- Так, це вона. Ти бачив її?! 

- Вона здається додому поїхала.

- Як додому?! - я хотів схопити батька за комір сорочки і душу витрясти. Що цей ідіот вже накоїв?!

- Таке щось говорила. Що її викрали, тримають проти волі. Я подумав наркоманка якась. Ти ж в мене не такий. Ти ж не викрадаєш людей.

- А може я такий! - крикнув зі злості. - Навіщо ти її відпустив? Там її брат… Ще віддасть комусь іншому. Їй не можна додому.

- Звідки ж я знав? Я думав, що то дівка за викликом. Ти ж раніше тільки з такими час і проводив.

- Це було раніше… Ладно. Забудь

- Синку, чому ти злишся? Я гадав будеш радий батькові. 

- Ти не встиг приїхати, а вже все зіпсував.

- Що я зіпсував? 

- Анжеліку відпустив, - тихо мовив.

- Боже. Дурдом. Я пам'ятаю, як Віолетта від тебе бігла, на східцях плакала, то тобі було байдуже. 

- Ти правий батьку, до Віолетти мені байдуже, а Анжеліку я кохаю.

- Кохаєш?

- Так.

- Послухай, синку, я так хочу їсти. В літаку не їв. Може на кухні про все це поговоримо?

- Ніно Іванівна, накривайте на стіл, - я глянув на жінку. 

- Вже біжу.

- Я хотів сьогодні признатись їй, що кохаю, але… Ти з нею говорив про щось?

- Та ні. Сказав, як мене звати та й все.

- Сказав як звати?!

- Так. Чому я маю приховувати своє ім'я? Я б може і ще щось сказав, але ця дівуля дивилася на мене, як на монстра якогось.

 - Так, монстрів в цьому будинку вистачає. От ти мені скажи батько ... навіщо ти назвав мене на честь себе? Одного імені вистачило б цілком.

 - У тебе гарне ім'я синку... і сам ти он яким красенем став. Весь у мене.

- Ти від скромності не помреш.

- Вмирати я поки що не збираюся. Адже я тільки приїхав. А де ти був у такому вигляді? Листок у волоссі.

 - В лісі. Хтось капкани ставить, ями риє.

 - На тебе?

 - На звірів! Ти як маленька дитина батьку…

 

***

- До вас прийшли, - Семенович відкрив двері і увійшов.

- Хто прийшов? - перепитав я, в надії, що повернулася Анжеліка, але і Віолетта теж могла, - Знову Віолетта?

- Ні. Слава богу ця змія, як казала Іванівна, пішла і більше тут не з'являлася, - Семенович махнув рукою.  

- Точно... змія, - промимрив під ніс, - Ще й яка.

- До вас якісь два хлопці прийшли... одного звати Андрій… - пояснював він.

- Зарудний?! - перебив її я аж зі стільця зіскочив.

- Здається він називав цю фамілію.

- Ця сволота тут?- розлютився. Він зловив сестру і привіз назад чи прийшов за грошима? - Ще мав нахабства з'явитися тут?! - розмовляв сам з собою. - Я зараз йому покажу який я монстр… Він його вигадав, він його і побачить.

Я вийшов у коридор, і кулею попрямував до так званих гостей. Летів сходами переступаючи через дві. Стиснувши руки в кулаки, ледве стримував себе аби не вбити його.

- Доброго дня! - сказав Андрій, стоячи біля свого товариша. Я впізнав його, це хлопець, який приїжджав у ліс за дівчиною.

"Може й другому заразом морду набити?"

Ну, не міг я дивитися на задоволене обличчя Зарудного, адже цей хлопець - це найбільша біда Анжеліки.