Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

27

Олег

За останні чотири години я викурив пів пачки цигарок. Такої нервової напруги я давно не відчував.

Спочатку я три дні поспіль божеволів після того, як Маша пішла з мого будинку по-англійськи. А потім поставив на ноги всю Одесу, але так і не знайшов її. Довелося переступити через себе і попросити Макса пробити інфу у Звіра. І коли син сказав, що крихітка звалила до столиці, не роздумуючи, вигнав із гаража старенький "Бумер" із дев'яностих і стрибнув за кермо, взявши курс на північ.

Я намагаюся приборкати свої нерви й думати тверезою головою, але, дідько... Емоції керують мною, як би я не бажав протилежного. Роблю голосніше звук на музичній панелі й стискаю кермо до побіління пальців.

Начхати, що буде потім. Мені потрібна Маша. Я не готовий відпустити свою дівчинку після перших труднощів. Це все херня, у порівнянні з масштабністю дірки в моєму серці, яка почала з'являтися після того, як втекла мала.

Дотримуючись вказівок Google карти, минаю житлові масиви, один за одним. Дороги забиті машинами та маршрутними таксі, чому мені весь час доводиться плестись за кимось позаду.

Соваюся на сидіння. Терпіння закінчується. Лаюся вголос і безжально тисну на звуковий сигнал, коли один поц підрізає мене з правого боку. Це все нерви, чорт би їх узяв.

Заїжджаю у двір. Паркуюсь біля парадної, обравши вільне місце. Ноги самі несуть до потрібної квартири на шостому поверсі. Довго чекаю, доки відчиняться двері. У голові рояться думки, змінюючи одна одну з шаленою швидкістю.

"Вийду я з цієї квартири з Машею чи один?"

– Добрий вечір…

Тільки встигаю сказати, як жінка моїх років втрачає мову і починає сповзати вниз. Я підхоплюю її за талію, обійнявши руками, і не дозволяю порівнятися з килимом.

– Олегу?

– Ніно?

Довго дивимось один на одного, застигши в дивній позі.

– Що ти тут робиш, Олегу? – Ніна виривається з кільця моїх рук і плететься до дверей, щоб закрити їх на замок.

– Я приїхав за своєю дівчинкою, – відповідаю я і помічаю, як Ніна нервово ковтає, намагаючись осмислити мою фразу.

На лобі жінки збираються горизонтальні складки. Вона сердиться! І пропалює поглядом дірки на моєму обличчі.

– Значить, ти той самий Олег?

– Значить, ти вже про все знаєш?

– На нас чекає довга розмова, Соколовський. Знімай взуття, я чекатиму тебе на кухні.

Ніна демонстративно розвертається до мене спиною і йде. Я якийсь час завмираю на місці, намагаючись заспокоїти біль у серці, що щемить, а потім проходжу в кухню і падаю на стілець.

– Де Маша?

– Подвійне еспресо, як завжди? – Ніна ігнорує моє питання і продовжує поратися з приготуванням кави.

– Не забула?

– Ні. Хотіла забути, але не вийшло, – відповідає Ніна і в мене до горла підкочує грудка.

Жінка кидає в мій бік сумний погляд, і я розумію, що мову вона веде зовсім не про каву.

– Ти скажеш, де моя Маша?

– Твоя? – Іронічно посміхнувшись, ставить переді мною чашку. – Що ж ти за людина така, Соколовський? Тобі самому як? Втишаєш свій егоїзм чи намагаєшся ігнорувати кризу середнього віку? Чому саме Маша?

Дивлюсь у блакитні очі Ніни й криво усміхаюся. Вона дряпається словами, намагаючись призвати мене до совісті. Тільки мені по бую. У мене давно немає совісті.

– Не зіскакуй із теми. Де Маша? – Надаю голосу навмисну ​​твердість, але Ніну не похитнути. Вона рішуча у своїй ненависті до мене.

– Так я тобі й сказала. Ти ким себе уявив, га? Думаєш, приїхав увесь такий при параді, сидиш тут криво посміхаєшся, п'єш мою каву і вдаєш, що так і треба? Я не скажу тобі, де Маша. Не дозволю зламати життя моїй племінниці. Достатньо одного зламаного життя, мого. Маша інша. Її й так потріпало життя, позбавивши матері два роки тому.

– Я в курсі. Не турбуйся. Ми витрачаємо час, Ніно. І я все ще тебе питаю, де Маша?

– Немає Маші. Для тебе її більше немає. Забудь про мою дівчинку, інакше…

Підірвавшись зі стільця, хапаю Нінку за руку.

– Не здумай вставати поперек моєї дороги, жінко. Зуби зламаєш у цій грі. Ти ніхто, щоб наказувати мені. Я приїхав з Одеси не для того, щоб пити твою каву і вести незрозумілі розмови. Мені потрібна Маша, і без неї я не піду з цієї квартири.

– Відпусти, Олегу. Мені боляче, – Ніна кривиться в обличчі, і я розтискаю лещата своїх пальців, розуміючи, що перегнув палку.

– Ніно, не витрачай мій час. Ти нічого не зміниш. Навіть не намагайся.

– Що? Закохався, Соколовський? Дах знесло, адже приперся з самої Одеси? А як же твоя дружина? Вона знає, що ти бігаєш за молоденькими?

– Я розлучився, – відповідаю я, і Ніна сумно видихає.

– Гаразд, повірю. Як живеш? Може, розповіси, щоб я розуміла, куди вляпалася моя дівчинка?

– Не вляпалася, не хвилюйся.

– Досі кошмариш Молдаванку (район в Одесі)? Чи дійшов уже до Пересипу (район в Одесі)?

Ковтаю смішок, почувши від Нінки голосні слівця.

– Нікого я не кошмарю. Дев'яності закінчилися. Бізнес. Лише бізнес.

– Брешеш і не червонієш, Соколовський. Я ж знаю, чим займається мій колишній зять. А ти його товариш. Значить, з одного тесту зроблені.

– Ніно, де Маша? Просто скажи. У мене не безлімітні нерви.

– Навіщо тобі моя дівчинка? Поматросити та кинути? Як мене?

Закочую очі, шумно випускаючи повітря з легень.

– Ти мене колись кохав, Соколовський?

– Ти знаєш відповідь на це запитання.

– Знаю. Тому й питаю, щоб розуміти, в здоровому ти глузді чи зовсім злетів із котушок. А Машу? Машу кохаєш? Чи з нею теж "просто так"?

– Ніно, ти переступаєш межу. Не смій порівнювати себе і Машу.

– Чому? У тебе щось особливе до моєї племінниці?

– Особливе. Машу я кохаю, а тебе ніколи не любив. І сподіваюся, ти зараз утихомириш свої амбіції й скажеш, де я можу знайти твою племінницю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍