Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Руслан Андрійович

Розділ 42 

Стримую себе, щоб не виламати ці чортові двері. Розумію, що їй потрібен час.  
-«І я, тобі його дам, моя маленька! Але в її очах я бачу стільки болю, що хочеться одразу заспокоїти, розповісти їй все та втішити. Але вона желізно не підпускає  до себе. А я боюся зробити їй ще більше боляче. Знаю, що завдав їй занадто багато страждань, але ж і я не на островах грівся», - з трепетом прокручую думки а голові. Сідаю в автомобіль, відкидаю голову на сидіння, кладу руку на перенісся та стомлено масажую. В голос виривається: 
-Блять, і яка ж вона красива стала! - зблизька її побачити це ще те випробування.  
-Моя Ніка стала такою дорослою! -  сказав в голос і посміхнувся до себе. Це вдруге за два роки, коли я щиро посміхнувся. І я дуже добре пам'ятаю, коли це було вперше. Я спостерігав за Нікою і за тим, як вона дуже голосно щось розказувала своїй подрузі, їла морозиво та реготала, не стримуючи себе. Я тоді сидів та милувався нею і теж мимоволі посміхався.  
Завів мотор, глянув ще раз на її вікно і дав по газах. Не хотілося її залишати одну в такому стані, але краще їй дати час перед тим, як вона дізнається правду. Зайшовши в порожній будинок, дістав Шотландське віскі, присів на диван, не вмикаючи світло, та поринув у глибини своєї пам'яті… 
Пам’ятаю, як провів гарячу ніч з Веронікою. Тоді, почувши її зізнання у коханні, я наче літав, в прямому сенсі цього слова.  Але на мене чекала серйозна справа, а саме: взяти на гарячому важливих шишок, які перевозили великі партії кокаїну, а також розібратися з Арчі. Натомість я був розсіяний та думав тільки за Ніку. Я хотів змінити наші відносини та запропонувати їй стати моєю назавжди. Але мої плани розбилися через те, що я дав слабину… 
Ми з Владом направилися в те місце, на яке вказав нам Арчі. І як виявилося, він не підвів. Хоч Арчі і втратив багато грошей та встряв в серйозні проблеми із замовником, який так і не дочекається свого товару, але він сказав мені вірну інформацію, що і врятувало йому життя.  
Результатом нашої операції, спільно із правоохоронними органами, стало те, що Вербицький та Самбульський виступили головними фігурантами в справі про незаконне перевезення та збут наркотичних речовин, а отже вони понесуть суворе покарання. На цьому етапі операції я поставив крапку, адже всі інші, які були причетні до цього злочину, мене не цікавили. Мені вже було байдуже, який розвиток подій буде мати ця справа, найголовніше те, що гостра коса правосуддя відітне голови цим двом покидькам. 
Я увійшов у азарт, а тому, довго не відтягуючи, ми Владом направилися до Арчі. Попросивши Влада залишитися в машині, я пішов з ним на зустріч сам на сам. Не знаю, який чорт мене тоді вкусив, але поперся я до нього без зброї, про що потім пожалкував. Він виявився сміливішим, чим здавався насправді. Ніколи не міг уявити, що він направить на мене зброю. Тоді я не злякався анітрохи, адже був переконаний, що він блефує. Але як виявилося, він випустив кулю в мене, не вагаючись. Я тільки пам’ятаю, що все відбулося дуже швидко. Відчувши гостру біль, я впав навколішки, навіть не встигши ні про що подумати. Все, що я згадую - її образ, який повстав переді мною, а далі темрява…. 
Прийшов до себе я  через три довгих місяці. Я був у відключці, якщо правильними словами - у комі. Арчі вистрілив мені в живіт, не знаю куди він цілився, але куля потрапила в район пупка, не задівши важливих органів. Але, нажаль, я втратив забагато крові, моє дихання зупинилося, а кров перестала текти по венах, відповідно в мій мозок перестав надходити кисень. Я перебував між життям і смертю. Але завдяки Владу, який миттєво зреагував та привіз мене до лікарні, медики повернули моє біологічне тіло до життя. Хоч і операція пройшла успішно, але моя свідомість відмовилася повертатися у цей світ. 
Після трьох місяців темряви я почав потроху приходити до себе. Пам'ять повернулася не одразу, але без ускладнень. З кожним днем в моїй голові пояснювалося все більше. Звісно ж, коли згадав за  Вереніку, одразу хотів зірватися до неї, адже вона на мене чекала, моя Ніка. Але це були тільки мої думки, бо моє тіло відмовляло рухатися. Я став кінченим овочем! Я не раз думав, щоб краще я там і здох, аніж відчувати себе куском непотрібного лайна при здоровому глузді.  Першим та єдиним моїм відвідувачем був Влад. В якого і запитав, де Вероніка? Що з нею? Як вона? 
-Я сказав їй, що тебе вбили! - як вирок прозвучали його слова. 
-Що ти сказав, повтори? 
Ти почув, так буде краще, адже я не знав чи ти взагалі прийдеш до тями. В тебе вистрілили, для всіх ти мертвий. А всі твої вороги хотіли б переконатися в цьому особисто. І як ти гадаєш, через кого вони б могли витягти інформацію!? А панькатися з Веронікою я не збирався. А ти зараз, м'яко кажучи, не у формі. Тому це найкращий варіант. А вона хай живе своїм життям, коли станеш на ноги, вирішиш, що робити. 
Я тільки слухав і зжимав свою щелепу до хрусту зубів, але Влад був правий. Я її не зможу захистити, а тому і не повинен наражати її на небезпеку. І стиснувши зуби ще сильніше, я тільки кивнув, чим дав зрозуміти, що згідний з ним. 
-Що з Арчі? - запитую те, що абсолютно не цікавить. 
-Я про все подбав! І як ти міг піти до нього без зброї? - здивовано та з нотками роздратованості в голосі питає Влад. 
-Подобрішав я був тоді! - відвертаюся до вікна та продовжую: 
-Дякую, Влад, за те, що врятував мене! 
-Тепер ми квити! - додає Влад та виходить з палати. 
На реабілітацію пішло дуже багато часу, а точніше двадцять один місяць. Рахував місяцями, бо так я бачив маленькі, але результати. Я дуже часто опускав руки, думав, що не впораюся, але слова Влада мені допомогли: 
-Ти повинен бути сильним заради Вероніки! – казав він мені. 
І я був сильним, не даючи сумнівам взяти верх наді мною. Мені прийшлося всього вчитися спочатку:  ходити, їсти, пити. Так, зі мною працювали найкращі реабілітологи, але і вони не могли надати стовідсоткової  впевненості, що я буду такий, як раніше. І я частенько впадав у відчай, тому що нема нічого гіршого, ніж усвідомлення того, що ти великий бугай, який лежить повністю безпорадний. Спочатку в мене нічого не виходило, але я був наполегливий і робив маленькі, але значні досягнення. Я майже не відчував болі, мені здавалося, що моя душевна біль сильніша за фізичну. Я так сумував за Нікою, що не раз хотів зірватися, послати все під три чорти та прийти до неї, пояснити їй та більше нікуди не відпускати, але я не міг. Не міг більше допустити, щоб з нею щось сталося, адже на той момент я був безпорадний. На плаву мене тримало тільки сильне бажання знову, хоча б ще раз, пригорнути її до себе. І мені допомагало єдине – я стежив за нею та турбувався про неї на відстані. 
Я почав робити успіхи – до моїх рук, а згодим і ніг повернулися чуття, я зміг помалу пересуватися самостійно. Після чого, одразу почав стежити за Веронікою сам, не відсилаючи водія. Але я так і не наважився з’явитися у її житті, адже від мене колишнього нічого не залишилося - я був кволий і немічний. Все, що міг – бути осторонь і наче янгол-охоронець захищати її від біди. 

Щодня я відчував її біль, бо мене боліло так само. Мене теж викручувало від смутку, що навіть найсильніші знеболювальні мені не допомагали. Я так сумував за нею, що кожну хвилину був поруч. Я переживав з Веронікою все: її першу сесію й знайомство з подругою. Я помічав як вона змінюється, як поступово звикається з думкою, що мене уже немає. Вона вчилася жити без мене, і як мені здавалося, в неї це добре виходило.  
З часом, Ніка, ставала все більше жіночною, а форми більш округлішими. Вона старанно доглядала за собою, працювала та навчалася. Зі сторони здавалося, що в неї було веселе та безтурботне життя. Я навіть думав, що можливо так буде краще для неї і мені не варто давати про себе знати, але потім нещадно відкидав цю думку. Для мене це було страшною тортурою, бачити Вероніку, але не могти наблизитися до неї, заговорити, її торкнутися. Ми завжди були поруч і водночас так далеко один від одного. Потрібно було докладати титанічних зусиль для того, щоб не зірватися та не вийти назустріч. Я страшенно хвилювався і довго думав, яка буде наша перша зустріч. Мені не хотілося її сильно травмувати, але знав, що шоку не уникнути. Будучи останнім егоїстом, я не хотів відпускати Ніку.
Я так і заснув на дивані в незручній для себе позі. Підвівся, пішов в душ та набрав Влада, щоб дізнатися як справи у майбутнього жениха, адже вони з Кариною через місяць одружуються. 
-Привіт. Як підготовка до весілля?  
-Усіма питаннями займається Карина, ти ж знаєш! - я посміхнувся та пішов робити собі ранкову каву. 
Тепер ми з Владом остаточно та безповоротно вийшли на пенсію. З нас уже вистачить цих кримінальних «потасовок». Друг заводить сім'ю і я теж не хочу від нього відставати. А для цього нам потрібен спокій. Думаю, що ми з ним заслужили трішки щастя. 
-Залишилося не так багато часу, Руслан, а на весіллі я хочу бачити вас вдвох!  
-Якщо вона не видряпає тобі очі, за те, що ти її збрехав, що мене вбили! – захотілося трішки пожартувати та одразу почув його серйозну відповідь: 
-Ти ж знаєш, тоді у мене не було іншого вибору! 
-Та знаю, знаю! - я просто хотів тебе попередити, якщо що, - і в голос розсміявся. 
-В тебе хороший настрій і чому б це? - питає Влад.  
-Вчора постав з мертвих! 
Влад спочатку мовчав, а потім наважився: 
-Як вона це сприйняла? 
-Жахливо, їй дуже боляче, а також вона у шоковому стані, Влад! 
Друг тільки мовчки мене підтримував, я це відчував. 
-Що далі будеш робити? - питає мене Влад. 
-Є одна ідея! - кажу із захватом. 
Паралельно дивлюся на годинник та розумію, що підходить час до тренування, тому прощаюся з Владом, допивши каву, йду в зал. 
Сьогодні я знову побачу її. І від цього в серці одразу стало якось приємно та тепло. Не хочеться, звісно, користуватися тим, що я сильніший за неї та впливовіший, але сьогодні я запропоную їй те, від чого їй буде важко відмовитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍