Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Глава 23

Кілька днів поспіль нам з Алієвим чудово вдається уникати одне одного. Його німі погляди в той момент, коли ми все ж таки перетинаємося в будинку, прямо свідчать про те, що він усе ще чекає на зустріч із батьком дитини і його шалено бісить той факт, що я не зізнаюся.

Мені стає краще. Нарешті приходить той момент, коли на плановому УЗД мені скажуть стать дитини.

Я дуже нервую. Навіть не знаю, кого хочу більше: хлопчика чи дівчинку. Головне, щоб із крихіткою все добре було, після пережитого жаху так страшно на обстеження йти.

— Еліно Веніамінівно, проходьте, лягайте на кушетку, — м’яко звертається до мене Вікторія Володимирівна, коли я ніяково застигаю на порозі кабінету.

Лягаю на кушетку, підіймаю кофту. Невеликий животик мило випирає, спокій, хороший сон і харчування зробили своє — я нарешті почала набирати вагу.

Я з нетерпінням чекаю того моменту, коли відчую перше ворушіння. Незважаючи на те, що вагітність протікає складно, як і моє життя, втім, я все одно радію кожній миті.

Мені наносять прозорий гель на живіт. Лежу, затамувавши подих, і слова лікаря одним махом вибивають із грудей усе повітря. Змушують серце битися несамовито швидко, а почуття радості заповнює мене зсередини, змушуючи усміхатися, наче дурепа.

— Ну ось вона, ваша крихітка. Плід розвивається без відхилень, відповідає терміну, зараз увімкну звук, і ви зможете почути її серцебиття.

— Тобто це дівчинка? — перепитую я.

— Так, здорова й міцна крихітка, — підтверджує вона.

Ритмічне тук-тук тук-тук-тук заповнює приміщення. В очах збираються сльози, не думала, що буду настільки сентиментальною.

Напевно, про цей день мріє кожна жінка. Побачити на УЗД свою дитину, почути її серцебиття, а ще відчути підтримку коханого чоловіка, стискати його долоню в цю мить і радіти тому, що скоро народиться здорова донечка.

Я ніколи не мріяла про щось таке, вагітність трапилася надто неочікувано, я дітей до тридцяти взагалі не планувала народжувати, на кар’єрі була зосереджена, але навіть у найгірших думках не могла уявити, що в такий довгоочікуваний момент опинюся покинутою й ображеною коханим чоловіком.

Виходжу з кабінету зі знімком УЗД у руках і радість вмить зникає, повертаючи мене до реальності. Чоловік у костюмі, приставлений до мене Даміром, підводиться з крісла і йде мені назустріч. Він тепер скрізь мене супроводжує. Найімовірніше, Алієв сподівається, що таким чином вирахує батька дитини. Повинна ж я з ним хоч колись побачитися.

Смішно!

— Ви закінчили? — запитує, я киваю. — Їдемо додому чи у вас є якісь плани?

— Додому.

На мій подив, Дамір уже повернувся з роботи. Його позашляховик припаркований у дворі.

Входжу в будинок і усміхаюся. Алієв однією рукою намагається застебнути на сорочці ґудзики, але в нього нічого не виходить. Незвично бачити його таким безпорадним. Думаю, його це шалено злить, він звик контролювати ситуацію, а тепер ось навіть з одягом не може впоратися.

Керована незрозумілим поривом, підходжу до нього і спритно застібаю ґудзик за ґудзиком. Він, здається, навіть не дихає. Здивований моєю поведінкою. Я, до речі, теж. Напевно, це все хороші новини на мене так вплинули.

Аромат його парфуму пробуджує в мені забуті спогади.

— Дякую, — хрипко вимовляє він, коли я відступаю на крок від нього, щоб збільшити між нами дистанцію. — Що це? — запитує, вказуючи на затиснутий між моїми пальцями конверт.

— Це… знімок УЗД, — вимовляю, прочищаючи горло, і помічаю, як за мить його погляд стає знову жорстким. Нагадування про мою вагітність знову розділяє нас по різні боки величезної прірви. — У мене… дівчинка буде, — не знаю, навіщо кажу йому це, на що сподіваюся взагалі. Насправді мені хотілося б розділити цю радість із ним, але все занадто складно. А його реакція і слова гірші за ляпаса.

— Мені байдуже, дівчинка це чи хлопчик, мені важливо лише дізнатися, хто батько. Але судячи з того, що ти не поспішаєш зв’язуватися з ним, можу припустити, що або він кинув тебе, або це був зв’язок на одну ніч і ти й гадки не маєш, де його шукати. Насправді не можу зрозуміти: ти чесна чи дурна. Адже могла збрехати, сказати, що дитина моя, я б навіть не запідозрив нічого. Могла весь світ до ніг своїх отримати, а замість цього навіть не намагалася виправдатися.

Його слова боляче колють. А ще я не можу повірити в те, що він сказав: він був би радий моїй вагітності? Змінив би до мене ставлення? Навіть не сумнівався б у моїй вірності?

— Я ні слова не вимовила, Даміре. Ти сам озвучив своє припущення, — мої губи розтягуються в кривуватій усмішці. Адже так і є. Він сам зруйнував усе, своїми словами й неправдивими звинуваченнями розірвав тонку нитку між нами.

— Іди до себе і відпочивай, мене кілька днів не буде, охорона попереджена, що сама ти нікуди виходити не можеш. Якщо щось знадобиться, звертайся до Марата. Наскільки пам’ятаю, у вас із ним склалися чудові стосунки, — сухо каже він, хапає зі стільця піджак і виходить із дому. За хвилину за вікном чується гул двигуна. Дамір кудись поїхав. І ночувати буде не вдома.

Чому мене так хвилює, де і з ким він проведе ці дні? Адже я маю ненавидіти його й радіти тому, що він свою увагу на іншій жінці зосередить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍