Читати книгу - "За вуаллю брехні, Юлія Ковалевська"

ІІ

Через годину Остіс повернувся.

– Ну що? Ти знайшов? – вскочила Мар’єн, за жінку вона теж дуже переживала, бо як Незар замінив їй батька, так Оліс – матір.

– Так. Вона весь час була у себе, у гардеробі.

– Що вона там робить?

– Переважно п’є, бо стан у неї не кращий за Ессі. Що ж трапилось між ними? – юнак схопився за голову.

– Чекаємо поки вона отямиться й дізнаємось, – кивнула в сторону білявки, що лежала, мов не жива.

Вони сіли на диван, Мар’єн сперлась на плече коханого, а він її обійняв, заспокоюючи. Так вони просиділи спостерігаючи за вогнем у каміні до темряви.

Почулись схлипи. Ессі прокинулась і знову почала проливати сльози за своїм життям, що, не встигнувши початись, закінчилось так різко і болісно. Вона не знала, що не сама, закрила очі руками і намагалась хоча б дихати. До неї підбігли єдині люди, яких вона могла назвати справжньою родиною.

– Ессі, люба, будь ласка, заспокойся, ти краєш нам серце… Серденько, йди до мене… – прошепотіла сестра і простягнула до неї свої тремтячі руки. Мар’єн пригортала віконтесу, заспокійливо її гладила, примовляючи, що все добре. Схлипи Естеси потихеньку стихали, і потім вона вже просто шмигала червоним носом.

– Дякую… – просипіла вона.

– Може води? – Ості подав їй склянку.

– Так, дякую, – вона накинулась на ту склянку так, ніби вже тиждень блукала пустелею. Їй довелось наливати ще одну. Третю вона тільки трохи надпила і вже просто крутила її у руках, дивлячись на неї пустим поглядом.

Мар’єн та Ості боялись починати розмову, думали, що дівчина може знову впасти в істерику. Але вона помічала те, як вони обоє мнуться і не можуть наважитись. Натужно зітхнула.

– Питайте.

– Що трапилось, люба? – тихо запитала Мар’єн і накрила її руку своєю. Чорнявка виглядала дуже стомленою.

– Оліс мене зрадила. Знайшла спосіб від мене позбутись і відкрити дорогу своєму синочку… – усі сльози виплакано, тепер лишаються лише лють та ненависть.

– Що ти маєш на увазі?

– Мене віддають заміж! Але найгірше те, що це ерцгерцог! Вона просто вбила мене! Вона знає, що я не буду мовчати, якщо буду бачити страждання своїх людей! Він мене просто стратить, або віддасть на поталу псам Його Величності! – останні два слова вона просто зневажливо виплюнула.

– Чого ти так вважаєш? – вони вражено вирячились на Ості.

– Це брати, я певна – вони однакові…

– Ти помиляєшся. Я знайомий з Його Високістю і він мені здається хорошою людиною.

– Ключове слово – здається. Я йому не вірю. Я тепер більше нікому не вірю. Лише вам, лише ви моя родина. І твої батьки, звісно.

– І коли ж весілля? – поцікавилась Мар’єн.

– Уявлення не маю. І знати не хочу! Сподіваюсь його до того часу блискавка жахне і мені не доведеться йти з ним під вінець!

Ще деякий час вони тут посиділи. Повідволікали віконтесу і вклали її спати знову. Ості пішов ділитись новиною з матір’ю, а Мар’єн вирішила навідати Оліс.

Дівчина підійшла до покоїв графині і тихенько постукала в масивні двері.

Тиша.

Вона наважилась зайти без запрошення. Жінки ніде не було видно і Мар’єн вирішила перевірити гардероб. Там і знайшла її. Вона лежала на підлозі, голова на руках, як на подушці, поруч дві пляшки вина. Мар’єн перевірила – одна з них майже повна і дівчина полегшено зітхнула.

– Ессі? – захриплим голосом мовила жінка, намагаючись встати і прибрати прилиплі кучері з запухлого червоного обличчя. Дівчина її просто не впізнавала.

– Ні, це я – Мар’єн.

– Мар’єн… – проскиглила леді Оліс, – Мар’єн… Мені так шкода… Я думала, що роблю краще… Ессі щось казала? Вона мене ненавидить? – у червоних очах сльози та невимовний біль.

– Так… – дівчина не могла брехати.

Жінка почала знову голосно ридати. Мар’єн обійняла її, як Ессі годину тому, і теж почала заспокоювати. Вона розуміла, що в думках графині не було жодних поганих помислів. Жінка завжди хотіла для своїх дітей лише найкращого. Але ж вона не знала, що Ессі ненавидить короля та все з ним пов’язане. Стати частиною його родини подібне смерті для юної віконтеси.

Оліс заснула в теплих обіймах золотоокої. Мар’єн би не донесла її до ліжка, тому вирішила принести їй подушки і ковдру. Вона вкрила жінку і ніжно провела рукою по вологому від сліз обличчі.

– Що ж ви накоїли, мамо…

І з цими словами вона й сама пішла відпочивати від цього жахливого дня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍