Читати книгу - "Ти нікому не розкажеш , Олекса Мун (Alexa Moon) "

26

— Що ти тут робиш? — лякливо відступаю, але гострий язичок не вдається стримати за зубками: — Не всю обойму витратив? Прийшов позбутися свідків, а Валентине Леонідовичу?

— Валік, просто Валік, — знову простягає мені сумку, моторошно посміхаючись: — Ти все одно нікому не розповіси, толку тебе прибирати. А от заночувати цієї ночі на вулиці великий ризик. Бери! — робить крок уперед та пхає мені в руки сумку.

Насторожено дивлюся на нього чекаючи на подальші дії. Хлопець не поспішає йти, навпаки, прямує до лавки, що стоїть біля чужого під'їзду та падає на дерев'яну поверхню, розкидаючи руки вздовж спинки.

— Як же тобі вдалось вляпатися в це лайно? — іронічно вигинає брову Валік.

— Це ти про себе? — повторюю його міміку, відкидаючи волосся за спину.

— Ні, я про ту купку недообстежених на чолі з тим відморозком із битою. Він, мабуть, твій хлопець? Зовсім тобі не підходить. — Озвучує власну думку.

— А хто підходить? Кримінальний авторитет? Ти навіщо сюди прийшов, вчити мене розуму? Пізно, я дівчинка доросла. Сама ліпше знаю хто мені підходить, а хто ні.

— У дев'ятнадцять років? Спірно.

— Мені час, — обриваю цю розмову, що ні до чого не веде, та крокую до під'їзних дверей, на ходу витягаючи з сумочки зв'язку ключів.

Дивлюся на гладку поверхню та не знаю, що робити далі. Це не мій під'їзд. Ключ сто відсотків не підійде. Та ще й цей розумник нікуди не поспішає. Сидить, дивиться на мене. Ніби знущається.

— Я чекаю на тебе завтра на роботі, — уловлюю, як Валентин підіймається з лави. Вся стискаюся, коли чую кроки, що наближаються.

Він нічого не зробить. Чи не посміє.
Крок, ще один...

Затримую дихання. Хлопець переходить усі межі, зупиняючись позаду, впритул.

— З чого це? — обертаюся та опиняюся в пастці між двометровим хлопцем, а металевими дверима. Намагаюся тримати кам'яне обличчя, але емоції сильніші за мене. Я починаю тремтіти.

— А чому б і ні? — чіпляє з моїх пальців зв'язку ключів. Знайшовши плоский ключ, прикладає його до домофона, торкаючись рукою до мого плеча.

Нічого не відбувається. Двері не відчиняються.

— Це не твій під'їзд? — хитає головою.

— Не мій, — злякано підіймаю голову вгору.

— А де твій?

— Навіщо тобі знати це? — сильніше втискаюсь у двері, що обпалюють спину холодом металу.

Я не боюся його… це більше схоже на побоювання на межі збентеження. Я просто не розумію, що тут коїться? Чого він хоче від мене?

— Я хочу провести тебе додому. До дверей. — Відповідає на мої думки.

— Навіщо?

— Хочу, — підтискає губи.

— Це не сподобається моєму відмороженому хлопцю, а особливо його бити.

— Його тут немає, Соня.

— Ти хочеш мене налякати?

В нього це чудово виходить. Тепер я починаю боятися його.

Вислизаю з-під його руки та починаю задкувати у бік свого під'їзду.

— Ні, я просто озвучую очевидні факти. — Обертається. Нагороджує мене потемнілим поглядом. Повільно наближається до мене.

— Я сама, особисто, попросила дати мені спокій.

— І він послухався? — вигинає брову. — Я не послухався б.

— Тож тобі й не бути на його місці! — шиплю крізь зуби.

Повз нас проїжджає таксі, висвітлюючи наші постаті яскравим світлом. Машина зупиняється біля мого під'їзду та з нього вивалюються дві дівчини. У них я впізнаю сусідок згори. Це чудова можливість вислизнути за ними. 

 

***
Ранок видався не з найкращих. В очі ніби насипали піску чи скло. Яскраве сонце дратувало. Тіло нило, а настрій потопав десь на дні.

Я досі не вирішила, що робити. Їхати додому? Так тато розлютується. Почнуться всі ці нескінченні: «А я тебе попереджав!», «Навіщо тобі здалося це велике місто? І в маленькому нормально живуть...»

Саме – нормально. А мені не хотілося «нормально» і до чого все це призвело?

З великим зусиллям змушую себе сповзти з дивану. У дзеркало навмисно не дивлюся.

А якихось пару днів тому, я світилася яскравіше за сонце та пурхала по своїх квадратних метрах подібно до метелика. Як швидко все змінюється.
Про скороминущий спогад про Аріса, нутрощі ріже іржавим ножем. Тупим ножем.

Сама ж відмовилася від його уваги, а тепер задихаюсь без нього та ледве стримую себе, щоб не набрати знайомого номера.

Я навіть привід придумала. Три приводи…

Коли лунає дверний дзвінок, я закінчую чистити зуби. Повертаю голову у бік дверей й серце пропускає удар.

Якщо там Аріс, я не зможу більше стримувати себе. Накинуся на шию та не випущу його із квартири.
Вчорашня ніч розчинилася як передсвітанковий туман, забравши з собою безліч спогадів та емоцій.

Наприклад, я геть-чисто забула, що вночі до мене під під'їзд завалився Валентин Леонідович, виявляючи якусь ефемерну турботу. І взагалі незрозуміло, чого хотів?

Коли я відчинила вхідні двері, зовсім не очікую того, кого бачу.

Хлопець приспустивши сонцезахисні окуляри, озирається. Зробив крок уперед, проштовхує мене в коридор та вручив коробку з двома склянками кави, приймається розглядати мене.

— Валентине Леонідовичу! Це що таке? — здивовано дивлюсь на непроханого гостя.

— Приніс тобі підбадьоритися. — Як ні в чому не бувало, скидає кросівки з ніг та проходить у квартиру.

— Я тебе не запрошувала, взагалі-то! Йди звідси! — ставлю склянки на першу-ліпшу поверхню та йду слідом за хлопцем.

По дорозі мимоволі кидаю швидкоплинний погляд у відчинене вікно та моє серце пропускає удар, а ноги самі по собі наливаються свинцем.

Застигаю. Я не можу відійти від вікна. Там, якраз поряд з авто Валентина Леонідовича, паркується знайомий Камаро.

— Тобі терміново треба піти звідси! — шиплю, як тільки мені повертається дар мови. Підлітаю до свого боса та починаю виштовхувати його двометрову тушу у бік виходу.

— Ну, давай же, йди звідци! Інакше бути біді!

Без допомоги самого хлопця мені не виштовхнути його з коридору. Величезна нерухома гора. І сам Валік не поспішає допомагати мені. Похмуро дивиться нічого не коментуючи, а коли помічає, як Аріс виходить із машини, різко обертається до мене, хапаючи за лікоть. Притягує до себе:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍