Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

— Так їй і треба. Як я й казала… Повією була, повією і залишилася... — припечатала Сашка, заносячи каву.

— Який злий горобчик, — засміявся Касперський. — Але, в чомусь мала права. Карма завжди повертається. Гаразд, якщо по блондинці більше ніяких питань і побажань, то давай нарешті, займемося Феліксом.

— Ні… — я прислухався до себе, але жодної відповідальності за подальшу долю Олени не відчув. Як я сам сказав Сашці: вона доросла дівчинка і це було її рішення. У неї був вибір, і вона його зробила. — Не буде. Давай, поговоримо про Фелікса. Де він? Яка охорона? Скільки?

Касперський допив кави і відсунув чашку.

— А ось тут все серйозно. Зовсім не так, як у Сидора. Фелікс з перших днів почав збирати навколо себе загін із колишніх силовиків. Це не блатна шушера. Там реальні вовкодави. Усі пройшли бої з Хантерами. Загалом, як кажуть, вміють правильно поводитись по обидва боки прицілу. Крім того, свою базу він облаштував у колишній окружній в'язниці. Там і стіни в три цеглини, і грати скрізь у палець завтовшки. І три периметри охорони.

— В тюрмі? — здивувався я.

— Ну, так… З приходом Хантерів практично порожню будівля тримати на балансі міста не було сенсу. Ось її і виставили на аукціон. Фелікс підсуєтився, уклав договір із владою, зробив дуже вигідну для всіх пропозицію та викупив весь комплекс. А потім організував там свою базу і... приватну в'язницю.

— Тепер нічого не зрозумів.

— Та все просто. Злочинність, звичайно, дуже сильно пішла на спад, але все ж таки не повністю. Ось їх там і утримують. Здебільшого за особливо тяжкі. Вбивці, ґвалтівники з обтяжуючими, маніяки. А що? Усім вигідно. Муніципалітету не треба більше нічим перейматися — перевели певну суму і забули. Ні утримання охорони, ні капремонт будівлі, ні комунальні, ні годівля контингенту нас більше не турбує. Хантерам теж добре — тюрма забезпечує регулярне постачання крові. Зеки ж від неї податі звільнені. Феліксу — гарантовані надходження з бюджету. А головне, зручна та надійна база, практично неприступна фортеця в межах міста. До якої так просто не потрапити навіть мені.

— Не буває не вирішуваних завдань... — з мудрим виглядом проказав я десь вичитану фразу.

— Це так. Згоден. Але я вже зламав голову, як туди пробратися, не підриваючи стіну чи ворота.

— Ти сам щойно сказав, — усміхнувся я. — Як злочинець. Особливо небезпечний.

— Думав, — махнув рукою Касперський. — Не вийде. Навіть якщо ми приготуємо тобі переконливу справу, місцеві сидільці вмить розкусять. А серед них стукачів — кожен другий. Терміни у них о-го-го, а за співпрацю можна на послаблення розраховувати. Їжа краща, побачення... Загалом, не прокотить.

— Це якщо вигадувати, — я посміхнувся ще ширше. — Схоже, пане поліцмейстере, ви забули, з ким зв'язалися? І за чию голову Хантери нагороду оголосили?

— Ти серйозно? — округлив очі Касперський. — Це ж кінець. Це машина без гальм. Як тільки буде запущено, вже не зупинити. Інформація піде нагору, і Хантери до тебе доберуться. В лічені дні.

— Це мої проблеми. Але щоб все було гарно, треба виконати пару умов. По-перше, — відвезете мене до в'язниці пізно ввечері. Мовляв, щойно спіймали, в дільниці тримати побоюєтеся, і Хантерів турбувати на ніч теж не хочете. З ранку повідомлення надішлете. І ще просіть посадити мене не в одинку. Може, вибовтаю друзям по нещастю що цікаве.

— Реально, — кивнув поліцмейстер. — А по-друге?

— Щоб не нудьгувати, та день не марнувати, давай ще кілька бункерів переглянемо? Може, трапиться що цікаве?

— В сенсі?

— Дуже мене ті валізи порожні в кімнатах із радіацією зацікавили. А раптом, десь залишилися недоторкані?

— І навіщо воно тобі?

— Знайду, зрозумію. Може, й ні для чого. Але цікаво.

— Добро. Збирайтеся. Бусик біля входу… Якщо за твоїм планом працювати, то години сім у нас є. Розважайся.

Ні, як це вам подобається? Мій тимчасовий союзник зачистку бункерів уже перевів у розряд розваг. Тобто вважає, що я нічого суттєвого не роблю? Так не можна. А то він, глядиш, вирішить, що я і на нагороду не заслужив.

— Розважайся, кажеш? А може, хочеш зі мною спуститися? Разом задоволення отримаємо? Чи знову твоїх бійців пошлемо? Поперед мене? Чого тільки мені одному всі веселощі?

Касперський, мабуть згадавши трупи тих, хто намагався зачистити перший бункер, мимоволі здригнувся і спробував відіграти назад.

— Ні, ні… Ти не так мене зрозумів, Леоніде. Не ображайся. Випадково вирвалося… Я… Я оцінив… І це… Якщо хочеш, я документи віддам ще до того, як ти Феліксом займешся. Щоб не думав, що я вирішив тебе кинути.

— Я й не думав, — ліниво потягаюся і миттєво дістаю, ніби з-під одягу, пістолет. — Це не в твоїх інтересах. Правда?

Дивлячись на Глок у моїй руці, поліцмейстер судорожно проковтнув слину.

— Само собою. Як то кажуть, угода дорожча за гроші. Жодних підстав. Все чесно. Ти виконуєш свою роботу, я тримаю слово.

— От і добре. А документи... Чому ні? Віддаси їх Сашці. Якщо готові, то навіщо тобі їх у себе тримати? Вони ж наші.