Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

Розділ 28. Знову втеча

     Група ледве встигла вискочити з дому, і тут у ньому запалало полум'я. Крізь вікна всі побачили червоні відблиски вогню, з відкритих кватирок повалив дим.

     - От вляпались! - з досадою подумала Гуріна. 

     Потрібно було для вірності їх зачинити!

   Запах гару почули через вікна і сусіди, та почали виходити надвір. Прокляття! Гуріна озирнулася. Вилазити через паркан не мало сенсу, їх все одно побачили б. Значить, треба імпровізувати! Вона схопилася і закричала:

      - Всім цивільним негайно сховатися у будинках! Група захвату – вперед!

     Командир, розуміючи її, підморгнув, піднявся на весь зріст і наказав своїм бійцям готуватися до «штурму».

   - А що таке сталося? - заверещала сусідка Лізи і спробувала наблизитися до Ірини В'ячеславівни.

     - Ваших сусідів захопили терористи!

     - У нас? – бабка ледве збожеволіла від почутого.

    У їхньому провінційному Зеленогорську – терористи? Вона поспішила зачинитися в будинку і дивилась через вікно на небувалу подію.

   - Ну, захоплюйте вже, - тихо сказала Гуріна командиру. – На нас же дивляться! А потім організуйте «переслідування».

     Хтось із сусідів здогадався викликати пожежників, і група Гуріної почула звук сирени. Командир кивнув, і група почала «ламати» давно зламані двері. 

    Гуріна лише сподівалася, що тіла встигли вже якщо не згоріти, то хоч вчадіти - точно, якщо підлітки були ще в комі.

   "Бах"! - пролунав шум вибуху. Він був не настільки гучний, як уявляла собі Гуріна, зате - відчутної сили. Будинок здригнувся. Роззяви з вулиці кинулися врозтіч.

   Пожежники почали розгортати техніку, але Гуріна їх затримала, сказавши, що можлива перестрілка. І, дійсно, почалася стрілянина, шум, звук вікон, що розсипались від стрілянини, і тупіт, що поступово віддалявся.

     - Он, дивись, погналися! – закричав хтось із роззяв, і Гуріна подумки посміхнулася.

   - Давайте, - крикнула вона пожежникам, і слідом за ними увійшла до спаленого зсередини будинку.

   Пожежники повільно оглядали кімнати, шукаючи джерела вогню. А вона поспішала побачити обгорілі трупи, тож подумки підганяла пожежників. «Ну, давайте, зайдіть спершу у ванну»!

   Один із пожежників мигцем заглянув туди і вийшов, ніби там не було нічого, що заслуговувало на увагу. Що він – сліпий? Чи не помітив тіл?

   Вона, намагаючись зберігати спокійний вигляд, зайшла у ванну і відчула, як підлога йде з-під її ніг. Ванна була порожня. Нікого. Тільки на дні залишилося трохи води. А на підлозі біля ванни валялися трохи обгорілі жовті тенісні м'ячики і наче знущально підморгували їй своїми бірками.

    - А де ж? - безпорадно вигукнула вона.

    - Ваші побігли туди, – махнув у бік заднього двору бригадир пожежників.

  Вона автоматично перелізла через підвіконня, плюхнулася на кущ шипшини і кульгаючи, поквапилась вийти на вулицю. Біля провулка на неї вже чекали вояки, які встигли переодягнутися в цивільне.

    - Ви тіла там бачили?

    Вояки переглянулись.

    - Там же все палахкотіло! Навіщо?

    - Потім! - впалим голосом зізналася Гуріна. – Вони зникли!

    Група швидкого реагування оніміла.

    - Мертві? – перепитав хтось.

    - Прикиньте!

    - Такого в мене ще не було! – промовив командир.

    Група швидко вирушила до того місця, де вони залишили бус.

    - І що тепер робити? – спитав хтось.

    Гуріна мовчки подивилася на нього, а потім, так само мовчки розвела руками.

    - Спочатку давайте виїдемо із цього проклятого міста! - з досадою відповіла вона.

    Подумавши як слід, вона озвучила своє бачення ситуації.

  - Отже. Зараз ми знаходимося ізольовано та можемо не боятися витоку інформації. Якщо в Центрі дізнаються, що ми прогавили втікачів – нам каюк! Сподіваюся, це зрозуміло?

    Вояки закивали головами.

    - У нас є підтвердження їхнього «мертвого» стану – фото у мене в телефоні. Тому, вважаю, що кінець нашого кожного індивідуального звіту має бути таким: ми підпалили будинок, імітували захоплення заручників та ВСЕ! Хто зі мною не згоден, може зараз виходити з машини та пускати собі кулю в лоба.

    Усі перезирнулись. Командир обвів своїх підопічних запитальним поглядом і погоджуючись,  кивнув головою.

     - І запам'ятайте: ні за яких розпитувань не повинно бути жодних інших свідчень. Ніколи!

     - Мовчання – знак згоди, – підсумувала Гуріна.

   Вона дивилася у вікно і марно намагалася зрозуміти, куди і як могли зникнути тіла підлітків. Жодною вибуховою хвилею їх нікуди не викинуло з ванної. Миттєво згоріли так, що й попіл випарувався? Обдурили її, будучи вже мертвими? Чи, все-таки, вони оволоділи таємницею? І чи змогли її перехитрити?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍