Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

спочатку французи відповідали з передбачуваною вщипливістю. У межах Союзницької контрольної ради в Німеччині вони безперестанку блокували або ветували впровадження рішень, ухвалених Великою трійкою на Потсдамській конференції, з тієї причини, що Франція не брала в ній участь. Тимчасова адміністрація у Франції спершу відмовилася співпрацювати з УНРРА та союзницькими військовими урядами щодо роботи з біженцями, оскільки французькі біженці та переміщені особи мали бути розміщені й забезпечені допомогою в межах незалежної та безпосередньо французької програми.

Однак найголовнішим було те, що французькі післявоєнні керманичі мали дуже гостре відчуття ізольованості від найвищих рівнів, на яких союзники ухвалювали рішення. Ані британцям, ані американцям окремо довіряти не можна, думали вони (пам’ятаючи про відступ США з Європи після 1920 року та поразку французького флоту в бою з Британією в Мерс-ель-Кебірі у липні 1940-го); але разом їм не можна було довіряти тим більше — у цьому був особливо переконаний де Ґолль, якого переслідували спогади про своє принизливе гостьове становище в Лондоні в роки війни та жалюгідний статус в очах Рузвельта. Французи почали вважати, що в Лондоні й Вашингтоні ухвалюють рішення, які безпосередньо їх стосуються, але на які вони не мають жодного впливу.

Так само як Британія, Франція була імперією, принаймні на папері. Однак під час окупації Париж віддалився від своїх колоній. У будь-якому разі, незважаючи на значні володіння в Африці та Південно-Східній Азії, Франція завжди залишалася континентальною державою. На відміну від британців, французи на той час хіба що опосередковано переймалися радянськими маневрами в Азії чи перспективою кризи на Близькому Сході.

Саме через те, що Франція втратила свою міць, Європа виросла в її очах. І саме в Європі Париж мав підстави для занепокоєння. Вплив Франції у Східній Європі, регіоні, де французька дипломатія була найбільш активною в міжвоєнний час, завершився: у жовтні 1938 року приголомшений Едуард Бенеш сказав свою відому фразу про те, що «історія вважатиме… [його] вірність Франції… [його] найбільшою помилкою», а відчуття розчарування, яке він мав, охопило цілий регіон.

Тепер Франція була зосереджена, навіть зациклена, на Німеччині. І небезпідставно. Між 1814 та 1940 роками Німеччина вторгалася й окуповувала Францію п’ять разів, три з яких — за пам’яті сучасників. Країна заплатила невимірну ціну територіальними й матеріальними втратами, людськими життями і стражданням. Неспроможність після 1918 року створити таку систему стримувань і союзництва, яка змогла б зупинити відновлену мстиву Німеччину, була нав’язливим спогадом на набережній Орсе, де розташоване Міністерство закордонних справ Франції. Найпершим пріоритетом країни після поразки Гітлера було забезпечення того, щоб ця помилка не повторилася.

Тож початкова позиція Франції в німецькому питанні була дуже чітка й безпосередньо спиралася на уроки 1918‒1924 років: настільки, що стороннім спостерігачам здавалося, що це було намагання переписати історію періоду після Першої світової війни, тільки цього разу — за допомогою чужої армії. Французьке керівництво домагалося повного роззброєння й економічного придушення Німеччини: воно пропонувало заборонити виробництво зброї та дотичних товарів, змусити Німеччину виплатити репарації (зокрема через примусову працю у Франції німецьких робітників), реквізувати та вивезти сільськогосподарську продукцію, деревину, вугілля й устаткування. Шахтарські райони Руру, Саару та частин Рейнської області мали бути відокремлені від Німецької держави, а їхні ресурси та виробничі спроможності — віддані в розпорядження Франції.

Звичайно, якби ці заходи запровадили, вони напевно призвели б до знищення Німеччини на багато років: це і була їхня частково визнана мета (та популярна політична програма у Франції). Але водночас це означало б, що гігантські запаси природних ресурсів Німеччини сприятимуть реалізації власних планів Франції щодо відбудови — План Монне справді передбачав постачання, зокрема німецького вугілля, без якого французьке виробництво сталі було б приречене. Навіть у 1938 році Франція залишалася найбільшим імпортером вугілля у світі, купуючи за кордоном близько 40% своїх потреб у вугіллі та коксі. До 1944 року внутрішній видобуток вугілля у Франції зменшився більш ніж удвічі проти 1938 року. Країна стала ще більше залежною від закордонного вугілля. Але в 1946 році, коли внутрішній видобуток вугілля знову вийшов на рівень 1938 року, французький імпорт вугілля — на рівні 10 мільйонів тонн — усе одно був безнадійно меншим за необхідний. Без німецького вугілля та коксу післявоєнне відновлення Франції померло б у зародку.

Однак розрахунки Франції мали деякі недоліки. По-перше, вони суперечили тим поглядам, які вже висловлював Кейнс щодо французької політики за чверть століття до того. Знищувати німецькі ресурси не мало сенсу, якщо вони були життєво необхідні для відновлення самої Франції; а змусити німців працювати у Франції, водночас зберігаючи низький рівень життя в Німеччині без жодних надій на покращення, було просто неможливо. Ризик спровокувати зростання націоналізму в Німеччині як реакцію на післявоєнне зовнішнє пригноблення в 1940-х роках видавався не менш високим, аніж за двадцять років до того.

Але найважливіший аргумент проти французьких планів щодо післявоєнної Німеччини полягав у тому, що вони мали враховувати інтереси чи плани західних союзників Франції — необачний недогляд у той час, коли Франція суцільно залежала від цих самих союзників не лише стосовно безпеки, а й у питанні власного виживання. Щодо другорядних проблем — на кшталт митного та валютного союзу із Сааром, якого французи таки домоглися в 1947 році — західні союзники могли піти Франції назустріч. Але що стосується основоположних питань щодо майбутнього Німеччини, Париж не мав важелів впливу, щоб змусити англійців та американців задовольнити свої вимоги.

Відносини Франції з Радянським Союзом складалися дещо інакше. За останні пів століття Франція та Росія кілька разів вступали та виходили зі спільних союзів, а в колі симпатій французького суспільства Росія досі посідала особливе місце: опитування громадської думки в післявоєнній Франції постійно показували значне повернення прихильності до Радянського Союзу[62]. Тож після поразки німців французькі дипломати сподівалися, що природний збіг інтересів — спільний страх перед Німеччиною та недовіра до англійців й американців — дасть поштовх до послідовної підтримки французьких дипломатичних цілей з боку Радянського Союзу. Так само як і Черчилль, де Ґолль думав і говорив «Росія» замість СРСР, а також міркував великими історичними аналогіями: прямуючи до Москви в грудні 1944 року для переговорів щодо доволі беззмістовного франко-німецького договору проти будь-якого повторення німецької агресії, французький лідер у розмові зі своїми супутниками зауважив, що його стосунки зі Сталіним подібні до тих, які були між королем Франциском І та Сулейманом Пишним чотирма століттями раніше, з тією відмінністю, що «у Франції ХVI століття не було мусульманської партії».

Проте Сталін не поділяв ілюзій Франції. Він не був зацікавлений