Читати книгу - "Колиска для кішки"

сідла й піднявся по залізних скобах перевірити погоду зовні. Я перевіряв її кілька разів на день. Того дня (це був четвертий), дивлячись у щілину напівпіднятого люка, я помітив, що погода дещо стабілізувалась.

Та стабільність була буйно-динамічною, бо смерчів не стало менше — їх і досі не поменшало. Але їхні пащі вже не гризли й не ковтали нічого на землі. У всіх напрямках змії з пристойною стриманістю піднялись десь на півмилі вгору. І ця відстань майже не змінювалася з часом: здавалося, що Сан-Лоренцо захищає скляний купол, непроникний для смерчів.

Ми почекали ще три дні, доки не впевнились, що смерчі справді вгамувались. А тоді ми наповнили фляжки водою з нашого бака та піднялись на поверхню.

Там було жарко, сухо та панувала мертвотна тиша.

Колись я чув таке припущення, що в зоні помірного клімату треба ввести шість пір року замість чотирьох: літо, осінь, замикання, зима, розмикання та весна. Я згадав цю ідею, коли виліз із люка, роздивився навколо, прислухався й понюхав повітря.

Запахів не було. Ніщо не рухалось. Коли рухався я, під моїми ногами сухо тріщав блакитно-білий лід. І кожний тріск викликав голосне відлуння. Пора замикання дійшла кінця. Земля була замкнена щільно.

Настала зима — віднині й навік.

Я допоміг Моні вилізти з люка. Попередив, що не можна торкатись руками блакитно-білого льоду, не можна також торкатись руками свого рота.

— Смерть іще ніколи не бувала настільки доступною, — пояснив я моїй богині. — Досить доторкнутись до землі, а потім до губів, і все скінчено.

Вона похитала головою й зітхнула.

— Дуже погана мати.

— Що?

— Мати Земля — вона стала дуже поганою матір’ю.

— Агов! Аго-о-ов! — вигукнув я серед руїн палацу. Жахливі вітри проломили цілі ущелини крізь цю велетенську купу каміння. Ми з Моною майже мимоволі пішли шукати когось живого. Мимоволі — тому що не відчували присутності життя. Навіть хоча б якогось спритного гостроносого щура.

Арка воріт палацу була єдиною рукотворною річчю, що лишилась цілою. Ми з Моною підійшли до неї. Написане на ній білою фарбою було боконістським каліпсо. Букви були охайні. Воно було новим. Це був доказ того, що хтось іще вцілів серед смертоносних вітрів.

Каліпсо було таке:

Настане День, і цей шалений світ

Нарешті добіжить свого кінця,

І Бог назад всі речі відбере,

Усе, що нам давно колись позичив.

І якщо ми того сумного дня,

Захочемо поскаржитись на Бога,

То що ж — уперед! Ми маємо повне право.

Він буде лиш всміхатись і кивати…

120 До всіх, кого це стосується

Я згадав рекламне оголошення серії дитячих книг під назвою «Книги знання». На картинці хлопчик і дівчинка довірливо дивились на свого батька, і хлопчик питав: «Татку, а чому небо блакитне?» Відповідь, очевидно, треба було шукати в «Книгах знання».

Якщо б мій татко був поряд зі мною, коли ми з Моною йшли дорогою від палацу, я міг би багато запитань поставити, тримаючись за його руку. «Татку, чому всі дерева поламані? Татку, чому всі птахи мертві? Татку, чому небо таке похмуре, що це за змії? Татку, а чому море таке тверде та тихе?»

Мені спало на думку, що я зараз здатен краще відповісти на всі ці запитання, ніж будь-хто на світі… якщо на світі ще взагалі хтось є. Утім, якщо б хтось усе ж таки поцікавився, я міг би пояснити, що пішло не за планом, де та як.

Але який у цьому сенс?

Мне дивувало, де поділись мертві люди. Ми з Моною пройшли вже більше милі від нашого сховища, не зустрівши жодного мертвого тіла.

Куди поділись живі люди, мені було не так важливо, мабуть, тому що я передчував спочатку неминучу зустріч з багатьма мертвими. Навкруги ніде не видно було диму від багаття, проте помітити такий дим на обрії, затьмареному зміями, було неможливо.

Тільки одне явище привернуло мій погляд: дивний блідо-ліловий ореол навколо кам’яного пальця на вершині гори Мак-Кейб. Він ніби притягував мене, і на мить я уявив собі суто кінематографічну сцену: ми з Моною підіймаємося на той пік. От же дурниця! Який у цьому міг бути сенс?

Ми наблизились до підніжжя гори Мак-Кейб і заглибились у пагорби, що її оточували. Тут Мона відійшла від мене ніби ненавмисне, зійшла з дороги та пішла вгору по схилу одного пагорба. Я пішов слідом.

На гребені пагорба я наздогнав Мону. Вона дивилась мов зачарована собі під ноги, де простяглась широка улоговина, кругла, наче миска. Дівчина не плакала.

Хоча плакати саме зараз було б доречно.

Це природне заглиблення заповнили тисячі мертвих людей. Губи кожного покійника вкривала блакитно-біла плівка льоду-дев’ять.

Тіла не лежали врозкид, не повалились одне на одного — було ясно, що люди самі прийшли сюди після того, як жахливі вітри вщухли. І кожний мрець держав палець у роті або поряд із ротом. Я зрозумів, що всі вони зібралися в цьому моторошному місці саме для того, щоб отруїтись льодом-дев’ять.

Там були чоловіки, жінки, діти, багато з них сиділи в позі боко-мару. І всі дивились на середину улоговини, ніби глядачі в амфітеатрі.

Ми з Моною прослідкували, куди спрямовані тисячі мертвих очей, і придивились до круглої галявинки, де міг би розміститись один оратор.

Ми обережно наблизились до галявинки, не торкаючись страшних статуй. Посеред галявинки ми побачили великий камінь. Під каменем лежала нашкрябана олівцем записка:

«До всіх, кого це обходить: усі ці люди навколо вас — майже всі, хто вижив на Сан-Лоренцо після того, як море замерзло та здійнялися смерчі. Ці люди схопили сумнівного святого на ім’я Боконон. Вони привели його сюди, поставили посеред юрби та вимагали повідати, що точно затіяв Бог Усемогутній і що їм тепер слід робити. Цей блазень сказав їм, що Бог, безперечно, намагається їх убити, можливо, тому що вони йому набридли, отже, треба поводитись добре й зробити Богові приємне — померти. Що вони, як ви бачите, і зробили».

Під запискою стояв підпис Боконона.

121 Відповідь запізнилась