Читати книгу - "Діти Дюни"

у древньому лементі її народу — заклику до слуг чавилень мертвих прийти й забрати воду до племінної цистерни. Це був дивний звук для когось, одягненого, як та жінка. Джессіка відчула стійкість давніх звичаїв, хоча й помітила фальш міщанки. Ця особа у крикливо-строкатій сукні, очевидно, вбила священника, аби впевнитись у його мовчанні.

«Навіщо вона завдавала собі клопоту? — міркувала Джессіка. — Їй досить було зачекати, щоб той чоловік помер від задухи». Це було ознакою безнадійності й глибокого страху.

Алія похилилася вперед, сидячи на краю трону, її очі пильно виблискували. Худорлява жінка зі сплетеними у вузол косами — ознакою особистих охоронниць Алії — проминула Джессіку й схилилася над священником. Підвівшись, вона озирнулася на поміст.

— Він мертвий.

— Нехай його приберуть! — наказала Алія. Вказала на стражників під помостом. — Підніміть крісло леді Джессіки.

«То ти постараєшся надолужити безсоромністю?» — подумала Джессіка. Невже Алія сподівалася ввести когось в оману? Аль-Фалі говорив про Кадіса ас-Саляфа, прикликаючи святих отців фрименської міфології собі на захист. Але жодні надприродні сили не принесли мауля-пістоль до цієї кімнати, де зброя була заборонена. Єдиним поясненням була причетність до змови людей Джавіда, а те, що Алія не відчувала неспокою за власну персону, показало всім, що вона була співучасницею замаху.

Старий наїб заговорив через плече до Джессіки:

— Прийміть мої вибачення, міледі. Ми з пустелі прибули до вас із останньою відчайдушною надією, а тепер бачимо, що ви й далі потребуєте нас.

— Матеревбивство не пішло на користь моїй доньці, — промовила Джессіка.

— Племена почують про це, — пообіцяв аль-Фалі.

— Якщо ти так відчайдушно потребував мене, — спитала Джессіка, — то чого ж не наблизився до мене на Соборі в січі Табр?

— Стілґар не дозволив би цього.

«Аххх, — подумала Джессіка, — правління наїба! У Табрі Стілґарове слово було законом».

Перекинутий трон підняли. Алія жестом попросила матір повернутися і сказала:

— Прошу всіх затямити собі смерть цього священника-зрадника. Ті, хто загрожує мені, — помирають. — Глянула на аль-Фалі. — Моя тобі подяка, наїбе.

— Це подяка за помилку, — пробурмотів аль-Фалі. Він подивився на Джессіку. — Ваша правда. Через моє шаленство не стало того, кого слід було допитати.

— Зверни увагу на цих двох придворних і жінку в барвистій сукні, федайкіне, — прошепотіла Джессіка. — Я хочу, щоб їх схопили й допитали.

— Так і буде, — відповів він.

— Якщо ми виберемося звідси живими, — сказала Джессіка. — А зараз ходімо, дограємо наші ролі.

— Як накажете, міледі.

Вони разом повернулися до помосту. Джессіка піднялася сходами й знову зайняла своє місце біля Алії, аль-Фалі ж зостався на позиції супліканта внизу.

— Тепер, — розпочала Алія.

— Хвилину, дочко, — озвалася Джессіка. Вона підняла руку, показавши рукав і дірочку в ньому. — Напад було здійснено проти мене. Постріл майже влучив, хоч я й ухилилася. Ви всі зауважте, що мауля-пістоля більше тут немає. — Вона вказала. — Де він?

Відповіді не було.

— Мабуть, його можна вистежити, — промовила Джессіка.

— Що за дурниця! — скрикнула Алія. — Це я була…

Джессіка напівобернулася до дочки, вказала лівою рукою:

— У когось там той пістоль. Ти не боїшся, що…

— Він у однієї з моїх охоронниць, — сказала Алія.

— То нехай ця охоронниця принесе мені зброю, — промовила Джессіка.

— Вона вже винесла її геть.

— Як це зручно, — зауважила Джессіка.

— Що ти хочеш цим сказати? — наполягла Алія.

Джессіка дозволила собі похмуру посмішку.

— Я доручила двом твоїм людям урятувати цього зрадника-священника. І перестерегла, що вони помруть, якщо він помре. Вони помруть.

— Я забороняю!

Джессіка лише знизала плечима.

— Ось наш хоробрий федайкін, — сказала Алія, вказуючи на аль-Фалі. — Ця суперечка може зачекати.

— Може чекати вічно, — відповіла Джессіка мовою чакобса. Її слова мали подвійне значення: зокрема, запевнили Алію, що жодна суперечка не відверне смертного вироку.

— Побачимо, — промовила Алія. Звернулася до аль-Фалі:

— Навіщо ти тут, Гадхеане аль-Фалі?

— Щоб побачити матір Муад’Діба, — відповів наїб. — Ті, що ще зосталися з федайкінів, братства, яке служило вашому синові, склали докупи своє вбоге майно, аби оплатити мені прохід сюди, крізь загорожі жадібних вартових, що стережуть Атрідів од правди про Арракіс.

— Якщо федайкіни чогось потребують, їм досить лише… — почала Алія.

— Він прийшов до мене, — перебила її Джессіка. — Яка ж твоя відчайдушна потреба, федайкіне?

— Я тут кажу за Атрідів! — скрикнула Алія. — Що це…

— Тихо, ти, вбивча Гидь! — гримнула Джессіка. — Ти намагалася вбити мене, дочко! Я кажу це, щоб усі тут знали. Не можеш убити всіх у цій залі, щоб змусити їх мовчати, як змусили того священника. Так, наїбів удар був смертоносним, але його можна було врятувати. Його могли допитати! Тобі байдуже, що йому заткнули рота. Протестуй скільки хочеш, але твої дії свідчать про твою провину!

Алія сиділа з блідим обличчям у крижаній тиші. Тим часом Джессіка, спостерігаючи за грою емоцій на обличчі доньки, помітила напрочуд знайому жестикуляцію рук Алії, несвідому реакцію, притаманну колись смертельному ворогові Атрідів. Пальці Алії рухалися в ритмі постукування: мізинець двічі, вказівний палець тричі, середній палець двічі, мізинець раз, середній палець двічі… і знову стукіт у такій самій послідовності.

Старий барон!

Зосереджений погляд Джессіки привернув увагу Алії, вона глянула на свою руку, змусила її завмерти, знову зиркнула на матір і побачила в її очах страшне пізнання. Обличчя Алії скривилося у злорадній посмішці.

— Ось як ти мстишся нам, — прошепотіла Джессіка.

— Ти збожеволіла, мамо? — спитала Алія.

— Хотіла б я цього, — сказала Джессіка. І подумала: «Вона знає, що я все підтверджу Сестринству. Вона знає. Можливо, навіть підозрює, що скажу фрименам і змушу їх до Випробування на одержимість. Вона не може дозволити мені вийти звідси живою».

— Наш відважний федайкін чекає, тоді як ми сперечаємось, — сказала Алія.

Джессіка присилувала себе повернутися до старого наїба. Опанувала себе й сказала:

— Ти прийшов побачити мене, Гадхеане.

— Так, міледі. Ми в пустелі бачимо, що кояться страшні речі. Малі Творці залишають пісок, як було провіщено в найдавніших пророцтвах. Не можна знайти Шай-Хулуда поза обширами Порожньої Дільниці. Ми покинули нашого друга, пустелю!

Джессіка подивилася на Алію, а та дала їй рукою знак продовжувати. Джессіка оглянула натовп у кімнаті й побачила вражене напруження на кожному обличчі. Важливість змагання між матір’ю та донькою не оминула уваги присутніх, тож зараз вони мусять міркувати, чому аудієнція ще триває. Джессіка знову звернулася до аль-Фалі.

— Гадхеане, що це за розмови про Малих Творців та про брак піщаних хробаків?

— Мати Вологи, — сказав він, використавши древній фрименський титул, — нас перестерігали про це в Кітаб аль-Ібар[19]. Молимо тебе. Хай не буде забуто, що в день смерті Муад’Діба Арракіс сам собою перевернувся! Ми не