Читати книгу - "Дитя песиголовців"

сімдесят-вісімдесят, та якщо припустити, що вона непогано збереглася — ну, тоді ці люди на стінах все одно були б її батьками/дядечками/тітками, аж ніяк не однолітками.

Немовлят на знімках не було. Натомість була юна дівчина, років сімнадцяти-вісімнадцяти в елегантній темній сукні, мереживній шалі, з мітенками із чорного плетива на руках. До її корсажа було приколото троянду, у каскаді кучерів сяяли діамантові зірки. Суворість, витонченість, смак — і сталевий характер, який прозирав за всім цим, наче шпага під плащем.

Дівчина стояла біля авто — чорного, довгого лімузина з величезними фарами й вузькими дверцятами. Праворуч, просто перед крокодилячою мордою лімузина, завмер юнак в офіцерській формі. Був би тут Стефан-Миколай, він би точно сказав, у якому ранзі, а так Марта могла тільки здогадуватися з кашкета, нараменників і маленького ордена над серцем, що не з рядових. Дівчина з юнаком дивилися в кадр, просто на Марту, та за окремими, ледве вловимими ознаками вона — як Стефан-Миколай про ранг — напевне могла сказати: між цими двома щось було. Певна історія, вже затьмарена — поки що тільки невдалим словом чи жестом, яка неухильно прямує до розколу, розпаду. До гірких слів. До відчаю. До спроби склеїти те, чого ніколи не склеїти.

А потім — до помсти.

Ця остання думка прийшла м’яко й природно. Як рішення складного рівняння, над яким б’єшся-б’єшся, а потім бац — і от вона, відповідь.

Пані Ліза тим часом уже підсувала Марті вазочки з варенням, морелеве, пам’ятаєш, любонько моя, особливо рекомендую морелеве; Чепурун розповідав про прочитане, це був, як зрозуміла Марта, їхній давній ритуал: він не тільки приносив частунки, але й ділився враженнями про книжки.

— Я не читаю газети, у мене немає телевізора, і радіо я теж не слухаю, — пояснила пані Ліза, перш ніж Марта встигла хоч слово вимовити. — Що мене насправді цікавить — то це про що нині пишуть у книжках.

— Ага — от чому ти змушуєш мене читати всіляку нафталінову дурню!

— «Нині» — поняття відносне, я ж тобі тисячу разів пояснювала. Він, — посміхнулася старенька Марті, — останнім часом став сам не свій. І переказує мені виключно романи про стосунки.

— Та хіба я винен, що нам таке задають! Цеглини завтовшки з мій зап’ясток, ще й із ко-мен-та-ря-ми! Марто, хоч ти їй скажи.

— Так, — погодилася пані Ліза, — скажи, любонько моя. А точніше — розкажи. Якщо вже Бенедикта обходять тільки історії про розбиті серця…

— Ну ба’!..

— Що ти читала останнім часом, любонько моя?

Марта вирішила бути ввічливою й вшанувати господиню. Вона відкусила від булки із варенням — морелеве дійсно старенькій вдавалося. Відпила трав’яного чаю — запашного, терпкого.

— Я, — сказала зрештою, — останнім часом читала переважно нон-фікшн. Ну, в сенсі — нехудожню літературу. Це, звісно, не так цікаво, як «П’янкість безумства» чи «Відчайдушна маркітантка», — (Чепурун страдницьки закотив очі), — але теж трапляються достойні речі. Завдяки їм більше дізнаєшся про рідний край. От, наприклад: виявляється, ваші Чуряни раніше називалися зовсім по-іншому.

Пані Ліза присунула до Марти наступну вазочку з варенням і заохочувально кивнула:

— Он воно як! Я вже й гадки не мала, що хтось пам’ятає. Так, любі мої, не Чуряни — Щуряни, звісно ж. А чи пишуть у твоїй книжці про те, чому — саме так?

Марта стенула плечима:

— Наче тут жили чужинці, хоча це дивно. Володіння Великої імператриці були набагато північніше, як би сюди потрапили її піддані?

— А їх, любонько моя, сюди відправляли у примусовому порядку — всіх тих, хто, сподіваючись на кращу долю, втік з-під влади Її Сірості. «Аби працею старанною довели право зватися громадянами держави нашої славетної».

— Ба’, а чому саме сюди? Ну, логіка наче не дуже, як на мене.

Старенька акуратно долила собі чаю, торкнулася губами краю чашки.

— Логіка йому не дуже, ти тільки послухай! Логіка, милий мій, була проста: раніше кордон тут, на півдні, проходив не по річці, а північніше. Всі ці землі належали песиголовцям. А після чергової визвольної кампанії новонавернені — точніше, як вони тоді казали, «знову повернені» землі слід було освоїти. Зробити своїми. Не місцевих же тут лишати — ті жили б, як і за песиголовців. Ще б, дивись, далі брехали своєю собачою мовою. А так — прищепили трохи цивілізації цим диким землям.

— Але ритуали, — недбало зауважила Марта, — лишилися тими самими.

Старенька знову піднесла чашку до рота. Марті навіть стало цікаво: вона хоч губи змочує?..

— Ну, любонько моя, — сказала пані Ліза, — хто ж при доброму розумі прожене механіка і вимкне кінопроектор — якщо, звісно, хоче, аби сеанс тривав? Хто власноруч пустить на брухт огорожу, яка відділяє його сад від стада диких кіз?

— Структурування часу та простору! — видав раптом Чепурун. — Хочеш сказати, ритуали — це щось на кшталт такої от огорожі, тільки проти хаосу та ентропії?

— Ох, рідненький! Та я й слів таких не знаю! Це все, певно, через те, що не читаю романи про маркітанток.

— Далися вам обом ці маркітантки! — образився Чепурун. — Нам, знаєш, не тільки романи задають. Я, блін, поки готувався до останнього уроку Штоца, такого начитався… — Він спохмурнів і повернувся до Марти: — Слухай, виходить, Штоц з його «відродженням давніх традицій» намагається зробити — що? Перекроїти реальність?

— Я гадаю, — обережно відповіла Марта, — Штоц не дурний. І розуміє: щоб запустити новий фільм замість старого, треба знати, як влаштовано проектор.

— Авжеж! А щоб новий — в сенсі, забутий — ритуал спрацював, потрібні ті, хто розумітиме, що й чому роблять!

Пані Ліза спостерігала за ними з легкою посмішкою на губах. Як за дітьми, що всерйоз обговороюють можливості подолати швидкість світла.

— Ох, любі мої, — сказала вона нарешті. — Дивлюся на вас і не натішуся: які ж ви кмітливі. За моїх часів ліцеїсти такими не були, а якщо й були — лічені одиниці. Все ви правильно говорите.

— «Але», — кивнув Чепурун. — Я ж тебе знаю, коли ти так м’яко стелеш, обов’язково буде якесь каверзне «але». Давай, присором нас.

Старенька знову взяла в руки чашку. І цього разу не робила вигляд, а справді випила кілька ковтків. Потім дзенькнула денцем по блюдечку і торкнулася вишитою серветкою губ.

— Ви все правильно кажете, — повторила вона зовсім іншим, уже серйозним тоном. — Та забуваєте про одне. Навіть якщо стрічку в проекторі мінятиме тямуща в цьому людина, навіть якщо робитиме вона це дуже швидко — все одно на певний час сінемá перерветься. І тоді зал зануриться у пітьму.

Чепурун подавився шматком булки і довго кашляв. Марта причин для паніки не бачила, тим більше що якраз смакувала черговим варенням — здається, кизиловим. Анітрохи не гіршим за морелеве, між іншим.

А потім, коли Чепурун прокашлявся, вона уточнила:

— Скажіть, пані