Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

і скромні успіхи сучасних науковців у справі подальших одомашнень.

По-перше, коли євразійська «чільна п’ятірка» свійських ссавців досягла Субсахарської Африки, їх перейняли найрізноманітніші африканські народи, якщо їм дозволяли екологічні умови. Ці африканські скотарі в такий спосіб здобували величезну перевагу над африканськими мисливцями-зби- рачами і швидко їх витісняли. Зокрема бантуські рільники, які запозичили корову та вівцю, розселилися за межі своєї прабатьківщини в Західній Африці й невдовзі заполонили зону розселення мисливців-збирачів у решті Субсахарської Африки. А койсанські народи, яісі також запозичили корову та вівцю близько 2 тис. років тому, навіть не маючи культурних рослин, витіснили койсанських мисливців-збирачів на переважній частині Південної Африки. Поява свійського коня в Західній Африці до невпізнаваності змінила ведення війни в цьому регіоні, перетворивши його на низку князівств, які використовували кінноту. Єдиним чинником, котрий запобіг проникненню коня далі Західної Африки, були трипаносомні захворювання, які розносить муха цеце.

Та сама модель повторювалася в інших місцях світу, тільки-но народи, яким бракувало придатних для одомашнення місцевих диких ссавців, діставали нагоду здобути євразійських свійських тварин. Не минуло й одного покоління після втечі коней із європейських поселень, як корінні американці Північної та Південної Америки жадібно вхопилися за них. До середини XIX сторіччя, наприклад, північноамериканські індіанці Великих рівнин прославилися як умілі вершники за використання коней на війні та полюванні на бізонів, однак вони отримали цих тварин всього-на-всього наприкінці XVII століття. Запозичена в іспанців вівця аналогічно перетворила суспільство індіанців навахо, давши їм змогу, поміж іншого, виткати чудові вовняні ковдри, завдяки яким вони стали знаменитими. Не минуло й десятиліття після заселення Тасманії європейцями із собаками, як тасманські аборигени, котрі доти не бачили цієї тварини, почали розводити її у великій

кількості, щоб використовувати на полюванні. Отже, ніякі універсальні культурні табу не перешкоджали тисячам культурно розмаїтих корінних народів Австралії, Америки й Африки одомашнювати тварин.

Немає сумніву, що якби якийсь місцевий вид диких ссавців на цих континентах піддавався одомашненню, який-небудь австралійський, американський чи африканський народ його б одомашнив і отримав би від цього велику вигоду — так само, як вони скористалися європейськими свійськими тваринами, яких дістали, тільки-но виникла можливість. Візьмімо, наприклад, всі народи Субсахарської Африки, які живуть у межах ареалу диких зебр і буйволів. Чому в цьому регіоні не з’явилося хоча б одне плем’я африканських мисливців-збирачів, яке б одомашнило цих зебр і буйволів, здобувши тим самим перевагу над іншими африканцями і не чекаючи на прибуття європейських коней і худоби? Всі ці факти наштовхують на думку, що невдачі місцевого одомашнення за межами Євразії слід пояснювати не місцевими народами, а місцевими дикими ссавцями.

Другий довід проти того самого пояснення пропонують домашні улюбленці. Утримання диких тварин як улюбленців і приручення їх — це початкова стадія одомашнення. Але про існування улюбленців ми знаємо майже з усіх традиційних суспільств усіх континентів. Розмаїття диких тварин, приручених у такий спосіб, ясна річ, значно більше, ніж розмаїття тих, які кінець кінцем зазнають одомашнення, і серед них трапляються деякі види, які нам навіть важко уявити в ролі улюбленців та об’єктів ласки.

Скажімо, в новогвінейських селах, де я працював, мені часто доводилося бачити людей із прирученими кенгуру, опосумами і птахами — від мухоловки до скопи41. Більшість цих бранців кінець кінцем з’їдають, але деяких таки тримають як улюбленців. Новоґвінейці навіть часто ловлять курчат дикого казуара (страусоподібного великого нелетючого птаха) і вигодовують їх, щоб потім з’їсти як делікатес — попри те що полонені дорослі казуари вкрай небезпечні й час від часу розривають місцевих людей. Деякі азійські народи приручають орлів, щоб використовувати їх на полюванні, хоча ці могутні улюбленці інколи вбивали своїх господарів. Стародавні єгиптяни й ассирійці, а також сучасні індійці приручили гепарда, щоб використовувати його на полюванні. Із малюнків стародавніх єгиптян випливає, що вони, крім того, приручали (не дивно) копитних ссавців, як-от газелей та конгоні42, птахів, як-от журавлів, ще дивовижніше — жирафів (які можуть бути небезпечними) і, найнесподіваніше, гієн. Африканських слонів приручали в староримські часи попри очевидну небезпеку, а азійських слонів — до сьогоднішнього дня. Мабуть, найнесподіваніший улюбленець — європейський бурий ведмідь (того самого виду, що й американський ведмідь грізлі), якого японський народ айни регулярно виловлює в молодому віці, щоб приручити, виростити, а потім убити і з’їсти під час обрядової церемонії.

Отже, багато видів тварин проходили першу стадію відносин між людиною і твариною, яка вела до одомашнення, але лише незначна їх кількість досягла кінця цього шляху, ставши свійськими тваринами. Більш ніж сторіччя тому британський науковець Френсис Гальтон стисло підсумував це відсіювання: «Виглядає на те, що кожна дика тварина мала шанс стати свійською, що лише кількох із них... було одомашнено давним-давно, але величезна більшість, котрій інколи бракувало якоїсь однієї дрібниці, приречена на вічну дикість».

Час одомашнення виступає третім доводом, підтверджуючи думку Гальтона, що ранні скотарі швидко одомашнили всі великі ссавцеві види, які були піддатливими до цього. Всі види, час одомашнення яких підтверджують археологічні знахідки, було одомашнено десь між 8000 і 2500 р. до н. е., тобто протягом перших кількох тисяч років існування осілих рільничо-скотарських суспільств, які виникли після закінчення останнього зледеніння. Табл. 9.3 демонструє, що епоха одомашнення великих ссавців розпочалася з вівці, кози та свині й завершилася верблюдом. Після 2500 р. до н. е. до набору свійських тварин не було зроблено жодних вагомих доповнень.

Ясна річ, деяких дрібних ссавців уперше одомашнили значно пізніше 2500 р. до н. е. Скажімо, зайців одомашнили як м’ясну тварину лише в Середні віки, мишу і щура для лабораторних досліджень — у XX столітті, а хом’яка як домашнього улюбленця — лише в 1930-ті роки. Продовження процесу одомашнення дрібних ссавців аж ніяк не дивує, позаяк існують тисячі диких видів-кандидатів, які становили занадто малу цінність для традиційних суспільств, щоб на них марнувати зусилля. Проте одомашнення великих ссавців фактично завершилося 4500 років тому. На той час усі зі 148 видів-кандидатів світу були безліч разів випробувані. В результаті лише кілька з них пройшли всі етапи випробування, після чого не залишилося жодного іншого придатного для одомашнення дикого виду.

Таблиця 9.3. Приблизні дати найдавніших підтверджених доказів одомашнення

великих ссавцевих видів

Вид

Дата (р. до н. е.)

Регіон

Собака

10000

Південно-Західна Азія, Китай, Північна Америка

Вівця

8000

Південно-Західна Азія

Коза

8000

Південно-Західна Азія

Свиня

8000

Китай, Південно-Західна Азія

Корова

6000

Південно-Західна Азія, Індія, Північна Африка(?)

Кінь

4000

Україна

Віслюк

4000

Єгипет

Водяний буйвіл

4000

Китай(?)

Лама/альпака

3500

Анди

Двогорбий верблюд (бактріан)

2500