Читати книгу - "Колір магії"

також про те, як моряків, яких підбирали у водах поблизу Окружності, перетворювали на рабів і часто-густо відрізали їм язик.

На цьому моменті його розповідь перервали обурені вигуки, а тоді він доброзичливим тоном продовжив говорити про неефективність грубої сили та неможливість вибратися з острова жодним способом, хіба як човном, до одного з інших триста вісімдесяти островів, що розкидані між островом та самим Крулем, або ж — перескочивши через Край, і про великі переваги німоти порівняно зі, скажімо, смертю.

Повисла пауза. Приглушений оркестр нічних звуків, що долинали з Краєпаду, тільки підкреслював її гнітючість та похмурість.

Тоді крісло-гойдалка знову почала поскрипувати. Тифіс, здавалося, суттєво збільшився в розмірах за час свого монологу.

— Нічого особистого, — додав він. — Я — також раб. Якщо ви спробуєте подолати мене, мені, звісно, доведеться вас убити, але це не принесе мені особливого задоволення.

Ринсвінд поглянув на кулаки троля, що спокійно лежали на його колінах і поблискували в місячному сяйві. Він мав підозру, що вони могли б ударити з усією силою цунамі.

— Гадаю, ти не зовсім розумієш, — почав пояснювати Двоцвіт. — Я — громадянин Золотої Імперії. Впевений, що Круль не хотів би заслужити гнів Імператора.

— А як, по-твоєму, Імператор дізнається? — запитав троль. — Думаєш, ти — перший, чиї дні закінчаться тут, на Окружності?

— Я не буду рабом! — вигукнув Ринсвінд. — Я... я швидше стрибну через Край! — Він здивувався, як впевнено прозвучав його власний голос.

— Та невже? — глумливо мовив троль. Крісло-гойдалка врізалася спинкою в стіну позаду, тоді як голуба рука обхопила чарівника за пояс. Наступної миті троль вже прямував надвір, недбало затиснувши Ринсвінда у кулаці.

Він не спинявся, аж доки не дійшов до кінця острова, що межував із Краєпадом. Ринсвінд заверещав.

— Припини істерику або я таки жбурну тебе через край, — звелів він роздратовано. — Я тримаю тебе, не бійся. Краще поглянь.

Ринсвінд поглянув.

На нього крізь пелену туманів дивилася м’яка чорна ніч, тихо блимаючи зорями-очами. Та його увагу привернув неймовірно чарівний вид унизу.

На диску, мабуть, пробило північ, а тому сонце було десь далеко-далеко унизу, рухаючись поволі по своїй орбіті під широким заледенілим пластроном[60] Великого А’Туїна. Ринсвінд востаннє спробував зачепитися поглядом за носаки своїх черевиків, що виступали над краєм скелі, але не втримався і стрімко полетів униз.

Вода розступилась перед ним широким блискучим коридором, по якому він помчав у безкінечність, і море супроводжувало його у цьому довгому падінні, вихлюпуючи на острів тонни води. На сотню ярдів нижче під чарівником найбільший морський лосось з усіх, яких він досі бачив, викинувся з морської піни у шаленому, незграбному і абсолютно безнадійному пориві. Тоді упав назад у воду, опускаючись все глибше й глибше, у золотавому підводному світлі.

Велетенські тіні виросли у тому світлі — подібні до стовпів, що тримають дах всесвіту. А на сотню миль нижче чарівник розрізнив обриси чогось такого, край чогось такого...

Немов оті чудернацькі малі картинки, на яких силует фігурної вази раптом стає контурами двох облич, вид попід ним проявився раптом у зовсім новому, вражаючому ракурсі. А все тому, що там внизу була голова слона завбільшки з цілий континент середніх розмірів. Один могутній бивень стримів на фоні золотавого світла, наче гора, відкидаючи свою тінь аж до зірок. Голова була ледь нахилена вбік, а величезне рубінове око ще трохи й могло би бути червоною зіркою-гігантом, якій вдавалося сяяти опівдні.

Під слоном же...

Ринсвінд пополотнів і спробував не думати про...

Під слоном був тільки далекий, разючий диск сонця. А повз нього неспішно пропливало щось, що попри всі свої луски (кожна завбільшки з мегаполіс), і кратери-віспини, і місячну скелястість, безсумнівно нагадувало плавник.

— То як — відпустити тебе? — запропонував троль.

— Нє-а, — промимрив Ринсвінд, пориваючись назад.

— Я живу тут, на Краю, п’ять років і мені на таке не стало духу, — прогудів Тифіс. — Тобі теж, наскільки я розумію. — Він відступив назад, дозволивши Ринсвінду плюхнутися на землю.

Двоцвіт підійшов до краю диска і зазирнув через нього униз.

— Фантастично, — видихнув він. — Якби ж у мене була моя знімкувальна коробка... А що ще — там унизу? Ну тобто, якщо зістрибнути, що там можна побачити?

Тифіс сів на скелястий виступ. Високо в небі з-за хмари вийшов місяць — в його м’якому світлі троль здавався витесаною льодовою фігурою.

— Там унизу — мій дім, мабуть, — повільно сказав він. — Далеко від ваших безмозких слонів і сміховинної черепахи. Справжній світ. Іноді я приходжу сюди і дивлюся, але чомусь ніяк не можу зважитися на отой останній крок... Справжній світ, зі справжніми людьми. В мене є дружина й діти, десь там... — Він замовк і висякав носа. — Скоро ви дізнаєтесь, ким ви є насправді, тут, на Краю світу...

— Не кажи таке. Будь ласка, — простогнав Ринсвінд. Обернувшись, він побачив, що Двоцвіт із безтурботним виглядом стоїть на самому краєчку скелі. — Нє-а, — сказав він, намагаючись втиснутися у камінь за спиною.

— Там унизу є інший світ, кажеш? — спитав Двоцвіт, вдивляючись у далечінь.— Де саме?

Троль невизначено махнув рукою.

— Десь там, — сказав він. — Це все, що я знаю. То був досить малий світ. Здебільшого кольору морської хвилі.

— Тоді чого ж ти тут? — поцікавився Двоцвіт.

— Хіба ж неочевидно? — буркнув троль. — Я заступив за край![61]

Він розповів їм про світ, що називався Базис, десь поміж зірками, де морський народ створив низку квітучих цивілізацій у трьох великих океанах, що розкинулись по всьому диску. Він був звіроловом — тим, хто належав до касти, що важко заробляла собі на життя, виходячи далеко на сушу на великих вітрильних човнах, щоб полювати на зграї оленів і буйволів, дуже поширених на овіяних суворими вітрами континентах. Неочікувана буря занесла його власний човен у незвідані землі. Решта команди взяли з човна невеликого весельного воза і вирушили до далеких озер, а Тифіс, як хазяїн, не зміг покинути човен напризволяще. Шторм відніс його аж за скелястий край світу, по дорозі потрощивши його на тріски.

— Спершу я упав, — сказав Тифіс, — але знаєте, падати — значно цікавіше, ніж приземлятись. Отоді вже боляче. Хоча піді мною і не було землі. Падаючи, я бачив, як світ