Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

більшовицькі заклики «Грабувати награбоване!». Обрані на сільському сході або й самопроголошені селяни-козаки, до того ж переважно молодь, навряд чи могли висловлювати думку, відмінну від «загальнонародної» позиції сільського натовпу. Тому сільські загони вільного козацтва часто були безпорадними протистояти погромам, які чинили їхні односельці. І це в тому випадку, якщо вони намагалися зупиняти погроми, а не самі брали в них участь. Тобто існували органічні вади вільного козацтва, що визначали його слабкість, аморфність, нездатність піднятися вище рівня самооборони села від чужинців.

П’ятого квітня 1918 р. міністр військових справ УНР О. Жуковський підписав наказ «Про висловлення подяки Вільному козацтву». Після визнання заслуг вільного козацтва в захисті української державності в наказі констатовано, що козаки мають «перейти до своєї звичайної праці», тобто м’яко і завуальовано було оголошено розпуск анархо-­демократичних воєнізованих загонів382. «М’якість» полягала ще й у тому, що згідно зі «словесним наказом» міністра вільні козаки могли далі існувати як «культурна сила», а також мали можливість потрапити до повітових охоронних сотень, яких би утримувало місцеве самоврядування і які б підпорядковувалися призначуваним повітовим комендантам383.

Очевидно, саме «м’яка» позиція військового міністра відносно вільнокозачого руху дала можливість, з одного боку, урятувати від повної ліквідації окремі загони козацтва, підпорядкувавши їх повітовим військовим комендантам і надавши статусу місцевих загонів само­оборони384, а з іншого — дала змогу деяким українським діячам, водночас із роззброєнням, уживати заходів для відновлення зруйнованих за часів більшовицької влади осередків Вільного козацтва385.

Проте саме в цей час німецькі та австро-угорські підрозділи ліквідовували останні легальні осередки Вільного козацтва, роззброюючи козаків та арештовуючи отаманів. Деякі вільнокозачі відділи перейшли на нелегальне становище, приховавши частину зброї386. У жодному разі остаточно ліквідувати вільнокозачий рух уряд УНР не встиг. Цьому завадив державний переворот 29 квітня 1918 р., що привів до влади генерала П. Скоропадського.

У багатьох антиурядових виступах травня — серпня 1918 р. на Київщині, Катеринославщині, Поділлі ініціативна та керівна роль належала саме отаманам Вільного козацтва, але навіть вони не вийшли за межі локальних дій. Їх діяльність загалом не поширювалася за межі повітів і позначалася насамперед більшою порівняно з іншими повстанцями злагодженістю повстанських дій.

Зі свого боку гетьман П. Скоропадський ужив до Вільного козацтва репресивні заходи. Ініційоване самостійником І. Луценком скликання всеукраїнського з’їзду козацтва було заборонене, а 30 травня гетьман звернувся до військового міністра з «відручним листом», у якому йшлося про те, що «всі приватні і вільнокозачі організації …з нинішнього дня касуються і об’являються недійсними…»387 Щоправда, визнаючи заслуги козацтва в боротьбі за українську державність, П. Скоропадський проголошував необхідність його відродження і відповідно подавав наведене вище ліквідаційне розпорядження як перший необхідний реорганізаційний крок на цьому шляху388. Проте, зважаючи на розгортання саме в цей час повстанського руху, «відручний лист» насамперед завдавав удару по його організаційних осередках — громадах вільного козацтва, остаточно поставивши їх поза законом.

В умовах репресивного тиску на Вільне козацтво дещо нелогічними є розроблювані під керівництвом гетьмана П. Скоропадського проекти щодо відновлення козацтва, про які було заявлено в кон­тексті проголошеного державного курсу на повернення кращих національно-­історичних традицій минулого. Проте, як відзначає О. Тимощук, «використання П. Скоропадським Гетьманату як національної традиції в організації державного правління в Україні неминуче повинно було поставити питання про його ставлення до козацтва»389.

Задеклароване відродження козацтва трактували як черговий етап у розвитку вільнокозачого руху, а його ініціаторами стали сподвижники гетьмана — деякі колишні діячі Вільного козацтва, насамперед генеральний писар І. Полтавець-Остряниця.

376

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — К., 1996. — Т. 1. — С. 48.

377

Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. — К., 1997. — Ч. 1. — С. 402.

378

Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української Центральної Ради. — Вінніпег, 1967. — С. 179.

379

Український національно-визвольний рух. Березень—листопад 1917 року: Док. і матеріали. — К., 2003. — С. 60.

380

Лозовий В.С. Проблеми політичної культури українського селянства в добу Центральної Ради (1917—1918 рр.) // Проблеми історії України ХІХ—ХХ ст. — К., 2006. — Вип. ХІІ. — С. 167.

381

Задунайський Б. Бойове мистецтво та військова спадщина українських козаків у кінці ХІХ — на початку ХХІ ст. — Донецьк, 2006. — С. 132—133, 143—166; Чоп В. М. Махновський рух в Україні 1917—1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою: автореф. дис. … канд. істор. наук. — Запоріжжя, 2002. — С. 9—10.

382

Вісник Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки. — 1918. — 27 квітня.

383

ЦДАВО України. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 110.

384

ЦДАВО України. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 40. — Арк. 94; Янов М. Кіш УВК в Чернігові // Українське козацтво. — 1973. — Ч. 2 (24). — С. 32—34.

385

Нова Рада. — 1918. — 5 березня (20 лютого); Народна воля. — 1918. — № 57. — 19 (6) квітня; Самостійник. — 1918. — Ч. 2. — 14 квітня; Верхньодніпровське життя. — 1918. — 13 квітня, 18 квітня; ЦДАВО України. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 10зв.

386

Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. — 1991. — № 8. — С. 100; Лимаренко Д. Південно-західний кіш Вільного козацтва // Українське козацтво. — 1979. — Ч. 3 — 4 (56 — 57). — С. 46; Михай­лик М. Українське село в часи націон. революції // Літопис Червоної Калини. — 1934. — Ч. 1. — С. 14.

387

ЦДАВО України. — Ф.1074. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 84зв-85.

388

ЦДАВО України. — Ф.1074. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 84зв-85.

389

Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень 1918 р.). — Харків, 2000. — С. 305.

Гетьман П. Скоропадський з найближчим оточенням. Справа від нього І. Полтавець-Остряниця. Фото 1918 р.

Уже в програмі Української Народної Громади, на чолі якої П. Скоропадський прийшов до влади, знаходимо не конкретизовану, але дуже привабливу «обіцянку» козакам (щоправда, не зрозуміло, про кого йдеться — нащадків колишніх «справжніх» козаків чи «козаків» новітніх): «…В первую очередь должно получить землю казачество, трудами и кров’ю которого создалась сама Украина»390. Такі загальні заяви мали свій розрахунок: навіть прості селяни (без козацьких пращурів), які побували у вільнокозачих громадах, могли б сподіватися отримати зиск від гетьманської влади. У перших законодавчих актах нової влади — «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України» — окремо (окрім просто громадян) виділено таку категорію громадян, як козаки, акцентувавши на першості козацтва391.

У вже згадуваному «Відручному листі Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільнокозацьких організацій і створення Козацької Ради» зазначено, що козацтво «…може стати при державній допомозі сталою армією для своєї вітчизни»392. На противагу Центральній Раді, що, як стверджувалося, утискувала козацтво, гетьман нібито «твердо і непохитно стояв на своїй меті будування великокозацької України і її національного війська, яке тільки одно може бути дійсним її оборонцем»393, а тому вирішив «прийняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людности, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української Козацької Армії»394.

Окрім ліквідації всіх «приватних і вільно-козачих» організацій та перейменування «вільних