Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

представлений поселеннями Дякове та Заставне[59]. Крім Закарпаття, носії культури мальованої кераміки мешкали в Угорщині, Північно-Західній Румунії та Східній Словаччині і мали досить розвинуте відтворююче господарство.

У середині V тис. до н. е. в Україні розселилися носії культури лінійно-стрічкової кераміки, котрі були частиною великої культурної єдності, що займала за доби неоліту територію Західної та Східної Європи. Назву свою вона отримала по орнаменту глиняного посуду. Він складався з прокреслених ліній та ямок, які відтворювали стрічки. На думку фахівців, в Україну населення цієї культури просунулося з теренів Польщі і розселилось у лісостеповій зоні аж до Побужжя та Середнього Дністра[60]. Серед залишених ними великих стаціонарних поселень найповніше досліджені Торське та Звенячин.

У третій чверті V тис. до н. е. в Україну з території Нижнього Подоння просуваються носії нижньодонської культури маріупольської культурно-історичної області. Цю культуру названо по основній території життя її населення, що мешкало у Нижньому Подонні та суміжних районах Приазов’я. Досить повно досліджено залишки нижньодонських поселень у багатошарових пам’ятках на острові Ракушечний Яр та навпроти нього на березі Дону біля станиці Раздорської Ростовської області. Це населення залишило і Маріупольський могильник — один з найцікавіших неолітичних некрополів Східної Європи. Він був ретельно розкопаний М. О. Макаренком під час будівництва заводу “Азовсталі” на березі р. Кальміус біля Маріуполя. Забігаючи наперед, зазначимо, що ця яскрава пам’ятка дала назву групі споріднених культур, носії яких мали близький поховальний обряд, спільні риси у виготовленні глиняного посуду та знарядь праці. Маріупольська культурно-історична область займала наприкінці V — початку IV тис. до н. е. степ та південь лісостепу від Уралу до Південного Бугу[61].

Важливе місце у господарстві нижньодонського населення належало скотарству та мисливству, а можливо, воно було знайоме і з землеробством. Частина носіїв нижньодонської культури осіла в Приазов’ї та степовому Подніпров’ї, окремі його групи досягають басейну Південного Бугу. Їхній вплив та можлива інфільтрація до місцевого буго-дністровського масиву призвели до значних змін буго-дністровських культурних традицій, що відбилося в матеріалах поселень Самчинці 1 та 2.

Насамперед вплив донського населення йа південнобузьке простежується за матеріалами керамічного посуду[62]. З цього приводу зазначимо, що виготовлення глиняного посуду в більшості первісних суспільств було традиційним жіночим заняттям. Це дає можливість припускати існування міжобщинних шлюбних відносин між населенням нижньодонського та буго-дністровського культурних ареалів. Ймовірно, нижньо-донські жінки, котрі потрапляли в буго-дністровські громади внаслідок шлюбу, продовжували виготовляти посуд і передусім прикрашати його відповідно до традицій своєї культури. Водночас фіксується і зворотний вплив, який найяскравіше виявився у традиціях насамперед орнаментації посуду нижньодонського населення.

Розселившись у степовому Подніпров’ї, нижньодонське населення зазнало впливу корінних сурських мешканців і значно змінило свої культурні традиції, що призвело до формування своєрідного азово-дніпровського культурного ареалу маріупольської області. Ця культурна єдність виділена В. М. Даниленком за матеріалами пам’яток, які було досліджено наприкінці 20-х — на початку 30-х років у Надпоріжжі[63], коли тут працювали експедиції українських археологів, які вивчали історичні пам’ятки, що могли бути зруйновані під час будівництва Дніпрогесу. Основною територією розселення цієї культури були Надпоріжжя та прилеглі райони Приазов’я. Лише окремі його групи доходили до сучасних лісостепових районів Подніпров’я. Важливу роль у господарстві носіїв азово-дніпровської культури відігравали скотарство та мисливство. Перший етап культури, котрий датується третьою чвертю V тис. до н. е., представлений на багатошаровому поселенні Семенівка під Мелітополем, а також ранніми групами поховань Василівського-5, Вовнизького-2 та Микільського могильників.

Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. зростання чисельності буго-дністровського населення примусило його розселитися до південно-східного Полісся, а на сході — до правобережжя Дніпра. Тісні контакти переселенців з місцевими мезолітичними мешканцями сприяли розповсюдженню серед останніх навиків виготовлення глиняного посуду та раннього землеробства. Кінцевим результатом цих змін було формування дніпро-донецьких культурних традицій. Цю культуру, а потім і етнокультурну область виділив В. М. Даниленко[64]. Він включав її в межі пам’ятки, що залишили неолітичні мешканці лісостепового Подніпров’я та Сіверського Дінця. Іншої думки дотримується Д. Я. Телегін[65]. Він вважає дніпро-донецькими усі неолітичні могильники з витягнутим обрядом поховання та усі поселення лісового Подніпров’я, лісостепової та степової України, на яких знайдено кераміку з гребінцево-накольчастим візерунком. Таким чином, Д. Я. Телегін об’єднує в єдину культурно-історичну спільність мисливців та рибалок лісостепової смуги й смуги лісів, а також скотарів азово-дніпровської та нижньодонської культур. Здається, що яскраві особливості у господарстві та побуті, котрі насамперед залежали від адаптації до оточуючого середовища, зумовлювали відмінності в рівні соціального розвитку суспільства та ідеології. 'Сказане не дає змоги об’єднувати носіїв культур степових і лісостепових пам’яток в єдину культурну групу і підтримувати позицію Д. Я. Телегіна. Обґрунтованою виглядає і думка І. М. Тюріної, яку розділяє більшість фахівців, про існування особливої верхньодніпровської культури, пам’ятки якої залишило мисливсько-рибальське населення Верхнього Подніпров’я зі своєрідною долею[66]. Загалом, на наш погляд, більш переконливою є думка В. М. Даниленка, яку підтверджують та уточнюють нові археологічні матеріали.

За даними сучасних досліджень археологів, до дніпро-донецької культурно-історичної області включають волинську, східнополіську, києво-черкаську, донецьку та лизогубівську археологічні культури. Найбільш архаїчні пам’ятки дніпро-донецької області поки що відомі лише на півдні Полісся. Вони фіксують початок формування волинської (поселення Гирло Гнилоп’яті) та київського варіанту києво-черкаської культури (Лазарівка, Бородянка-Зв, Корма-1б). Серед їхніх матеріалів наявні знаряддя праці, виконані в місцевих мезолітичних традиціях, а також кераміка, що копіює буго-дністровський посуд третьої чверті V тис. до н. е. Певно, пам’ятки цього часу є і на Черкащині. Однак тут матеріали поселень поки що досконало не вивчено, що дає можливості напевне визначити інвентар раннього періоду формування традицій черкаського варіанту києво-черкаської культури.

У V тис. до н. е. почався процес формування неолітичних культур на Кримському півострові. Місцеве населення продовжувало розвиток кукрекських та гірськокримських мезолітичних традицій. За поодинокими знахідками, більшість кримських мешканців запозичувала традиції виготовлення глиняного посуду від сусідніх носіїв сурської культури степового Подніпров’я. Населення Керченського півострова підтримувало жваві стосунки з неолітичними мешканцями Чорноморського узбережжя Кавказу та сприймало їхні способи виготовлення кераміки. На початку останньої чверті V тис. до н. е. у степовий Крим переселилися деякі групи носіїв азово-дніпровської культури. Із залишених ними пам’яток досліджені поселення біля с. Фронтове (шар 1) на Керченському півострові та ґрунтовий могильник поблизу с. Долинка Красноперекопського району.

В останній чверті V тис. до н. е. знову розпочинається поступова аридизація клімату, котра погіршує умови життя у південних районах степу і деякою мірою змінює їх у лісостепу. Населення цих регіонів було вимушене пристосуватися до нового природного середовища. В цей