Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

секунд, мені буде погано, – Генрі потирає очі. – Думаю, піду щось трохи почитаю.

Встає та виходить з кімнати, а за хвилину мені вже чути його кроки сходами. Читаю коротку молитву: Будь ласка, Боже, нехай Генрі не подорожує у часі, особливо тоді, коли ми будемо в церкві, бо я не зможу нічого пояснити. Коли починаються титри до фільму, Алісія видряпується на диван.

– Недовго він витримав, – спостережливо зауважує.

– У нього дуже болить голова. Уяви собі, наче повинна лежати в темряві і не рухатися, а коли хтось скаже хоч слово, то голова вибухає. От такий у нього біль.

– Ой, – співчуває Алісія. Але тут Джеймс Стюарт роздає туристичні брошури, його поява дуже коротка, бо потрібно поспішати на танці. – Він класний.

– Джиммі Стюарт?

– І він теж. Я про твого хлопця, Генрі.

Усміхаюся. Мене охоплює така гордість, ніби Генрі – мій власний витвір.

– Так.

Через усю переповнену людьми кімнату Донна Рід осяює Джиммі Стюарта усмішкою. Вони танцюють, а суперник Джиммі Стюарта повертає важіль, і підлога танцювального майданчика розходиться, а під нею – басейн.

– Як він сподобався мамі!

– Алілуя.

Донна та Джиммі скочуються у басейн. Люди у вечірньому вбранні пірнають туди за ними; оркестр грає.

– І Нел з Етою також схвалюють твій вибір.

– Чудово. А тепер нам просто потрібно прожити якось наступні тридцять шість годин, аби не зіпсувати такого хорошого першого враження.

– Можуть бути якісь проблеми з цим? Хіба що – ні, ні, ти не будеш такою дурепою… – підозріливо дивиться на мене. – Авжеж?

– Звісно.

– Звісно, – повторює за мною. – Боже, не можу повірити Марку. Який дебіл!

Гуляючи вулицями Бедфорд Фолз, розкішні у своїй футбольній формі та банному халаті Джиммі з Донною співають «Дівчата з Баффало, виходьте погуляти».

– Треба було тобі тут учора бути. Думала, що в тата буде інфаркт просто перед ялинкою. Вже уявляла собі, як він гепається на неї, а вона на нього, і як лікарі «швидкої» змітають з нього всі ялинкові прикраси та подарунки перед тим, як його реанімувати.

Джиммі пропонує подарувати Донні місяць, Донна погоджується.

– Тебе хіба в школі не вчили надавати першу допомогу?

– Та я була дуже зайнята поверненням до тями мами. Було погано, Клер. Дуже багато вереску.

– Шерон там була?

– Жартуєш? – зловісно сміється Алісія. – Ми з нею сиділи тут, намагалися вести культурну бесіду, ну, розумієш, а Марк з предками верещали одне на одного у вітальні. Згодом ми просто сиділи тут та слухали.

Ми з Алісією обмінюємося поглядами, мовляв: «А що тут незвичайного?» Усе наше життя минало під їхні чвари та крики, вони кричали одне на одного, на нас. Деколи мені здається, що якщо мама ще хоч раз закричить на мене – піду звідси назавжди й ніколи не повернуся. А зараз мені хочеться забрати Генрі та повернутися до Чикаґо, там, де ніхто не буде верещати, ніхто не вдаватиме, що все нормально, і нічого не сталося. Розгніваний череватий чоловік у майці кричить Джеймсу Стюарту, щоби він перестав забалакувати Донну Рід до смерті та скоріше поцілував її. Не можу з ним не погодитися, проте він так і не цілує її. Навпаки, наступає їй на халат, той спадає з неї, і вона, вже оголена, ховається за великим кущем гортензії.

Починається реклама «Піци Хат», і Алісія вимикає звук.

– То як, Клер?

– Що?

– Генрі вже тут був?

О-о.

– Ні, не думаю. А що?

Вона якось незграбно вовтузиться та на мить відводить погляд.

– Ти, напевне, подумаєш, що я божевільна.

– Чому?

– Розумієш, щось таке дивне сталося. Уже давно… Мені було десь дванадцять, і я мала займатися, але потім пригадала, що не маю чистої сорочки для прослуховування, чи щось таке. Ети не було вдома, взагалі нікого не було. Марк мав дивитися за мною, але він був у своїй кімнаті, курив марихуану чи щось таке… не важливо. Отож я спустилася у пральню в пошуках сорочки та почула шум, знаєш, коли відчиняються двері в південній частині підвалу, ті, що ведуть до кімнати з велосипедами, такий свистячий звук. Я подумала, що то Пітер. Стою у дверях пральні, дослухаюся, і тут відчиняються двері тієї кімнати з велосипедами і, Клер, ти не повіриш, то був абсолютно голий хлопець – викапаний Генрі.

Сміюся, але мій сміх звучить неприродно.

– Та ну тебе.

– Бачиш, а я знала, що ти подумаєш, що це – божевілля, – посміхається Алісія. – Клянуся, так було насправді. Цей хлопець здивовано дивиться на мене, ну, ти розумієш, я ж стою там із відвислою щелепою й думаю, чи цей голий хлопець буде ґвалтувати мене, ну, чи просто вб’є. А він тільки глянув на мене та пішов. Каже: «Привіт, Алісіє!» і йде собі до бібліотеки та зачиняє за собою двері.

– Що?

– Я біжу сходами нагору, тарабаню у двері Маркової кімнати, а він мені каже відвалити. Зрештою відчиняє двері, але такий обкурений, що йому довелося дуже довго в’їжджати в те, що я намагалася йому сказати. Ну і, звичайно, він мені не повірив. Але я змусила його спуститися до бібліотеки та постукати у двері. Нам обом страшно, ніби дивимося «Ненсі Дрю», знаєш, коли думаєш: «Ті дівчата якісь тупі, їм слід викликати поліцію». Та нічого не відбувається. Марк відчиняє двері, а там нікого немає. Він дуже злий на мене, каже, що я усе це вигадала. Потім ми припускаємо, що той чоловік пішов нагору. Тож ми йдемо в кухню та сідаємо біля столу, поруч з телефоном, поклавши неподалік великий ніж Нел для розділки м’яса.

– То чому ж ти мені ніколи про це не розповідала?

– Ну, до того як ви всі повернулися, я вже почувалася дурепою. Знала, що тато напевне роздує з цього казна-що, а насправді нічого ж не сталося… Але, знаєш, мені було не до сміху й говорити про це не хотілося.

Алісія сміється та продовжує:

– Колись я запитала у бабусі, чи в нашому будинку водяться привиди. Вона сказала, що ще про них не чула.

– І цей хлопець, чи привид, як ти гадаєш, мав вигляд точнісінько як Генрі?

– Ага! Клянуся, Клер, я ледь не вмерла, коли побачила вас удвох, особливо його. Він – саме той хлопець! Навіть голос той самий. Але той, кого я бачила у підвалі, мав дещо коротше волосся, та й був якийсь старший, мав десь близько сорока…

– Але якщо тому хлопцеві було сорок років і це було п’ять років тому – а Генрі зараз лише двадцять вісім, тобто