Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

її— це віддати їй дівчинку.

— Не слухайте його, — сказав Фіш. — Не дайте себе залякати. Пливемо річкою, широким плесом. Що нам може зробити якась там лиска?

— Та й відьмака ми для охорони маємо, — кривлячись, докинув Петру Коббін. — Озброєного невидимими мечами! Славетного Ґеральта з Рівії, який перед якоюсь там лисицею не відступить!

— Оце не знаю, не знаю, — забідкався білошкірник, переводячи погляд із Фіша на Ґеральта та Буцегарняша. — Пане Ґеральте? Я в Новіграді вам нагороди не пожалію, заплачу за все з верхом… Якщо тільки ви нас захистите…

— Захищу, авжеж. Єдиним можливим способом. Капітане, до берега.

— Ані руш! — Фіш аж зблід. — Ані кроку до ахтерпіка, бо пожалкуєш! Коббін!

Петру Коббін хотів цапнути Ґеральта за комір, але не зумів, бо в справу втрутився Аддаріо Бах, досі спокійний та маломовний. Ґном потужно копнув Коббіна в згин коліна. Коббін гепнувся навкарачки. Аддаріо Бах підскочив та з розмаху зацідив йому кулаком у нирку, додав у скроню. Велетень звалився на палубу.

—І що з того, що великий? — Ґном повів очима по інших. — Тільки гримотить дужче, як падає.

Фіш тримав долоню на руків’ї ножа, але відступив, коли Аддаріо Бах глянув на нього. Ван Фліт стояв із роззявленим ротом. Як і капітан Буцегарняш із рештою екіпажу.

Петру Коббін застогнав та відірвав чоло від дощок палуби.

— Лежи, де лежиш, — порадив йому ґном. — Ти мене ані вагою, ані татуюванням Стурфорсу не залякаєш. Я вже робив більшу кривду більшим за тебе та бувальцям страшніших в’язниць. Тож не намагайся вставати. Ґеральте, роби своє. …А як у вас є якісь сумніви, — звернувся він до решти, — то я та відьмак власне рятуємо вам життя. Пане капітан, до берега. І човен на воду.

Відьмак зійшов по східцях під палубу, шарпнув одні, тоді другі дверцята. І завмер. За його спиною Аддаріо Бах вилаявся. Фіш також вилаявся. Ван Фліт застогнав.

У худої дівчинки, що безвладно лежала на койці, були склисті очі. А сама вона— напівоголена, від поясу вниз гола цілковито, із непристойно розведеними ногами. Шию мала скручену чином неприродним, а тому вигляд мала ще більш непристойний.

— Пане Парлагі…— вичавив із себе ван Фліт. — Що ви… Що ви наробили?

Лисий єгомосць, який сидів над дівчинкою, глянув на них. Головою він поводив так, наче їх не бачив, наче намагався відшукати місце, звідки донісся до нього голос білошкірника.

— Пане Парлагі!

— Кричала… — забурмотів єгомосць, трясучи подвійним підборіддям і дихаючи алкоголем. — Почала кричати…

— Пане Парлагі…

— Я хотів, аби вона замовкла… Тільки аби замовкла, хотів.

— Ви її вбили, — ствердив факт Фіш. — Ви її просто вбили!

Ван Фліт обіруч схопився за голову.

—І що тепер?

— Тепер, — пояснив йому вагомо ґном, — нам цілковитий та повний піздець.

* * *

— Кажу ж, немає жодної причини для побоювань! — Фіш пацнув долонею в релінг. — Ми посеред річки. Береги далеко. Якщо навіть— у чому я сумніваюся— лисиця піде по нашому сліду, то на воді вона нам не загрожуватиме.

— Пане відьмак? — перелякано підняв очі ван Фліт. — Що ви на те?

— Агуара піде по нашому сліду, — терпляче повторив Ґеральт. — Це не підлягає сумнівам. Якщо в чому я й сумніваюся, то в ступені знання пана Фіша, якого я у зв’язку з вищезгаданим просив би зберігати мовчання. Уся справа, пане ван Фліт, полягає ось у чому: якби ми звільнили молоду лисицю, залишили її на суходолі, був шанс, що агуара нам вибачить. Але сталося те, що сталося. А тепер нашим єдиним порятунком залишається втеча. Це чудо, що агуара не дістала вас раніше, схоже, підтверджується прислів’я про дурня та його щастя. Але довше спокушати щастя не треба. Усі вітрила вгору, капітане. Скільки там їх у вас є.

— Можна, — повільно оцінив Буцегарняш, — поставити ще марсель. Вітер сприяє…

— А якщо… — перервав його ван Фліт. — Пане відьмак? Ви станете нас захищати?

— Буду щирий, пане ван Фліт. Я б охоче вас залишив. Разом із тим Парлагі, від самих спогадів про якого в мене кишки скручуються. Тим самим, який там, унизу, напивається до запаморочення над трупом дитини, яку він убив.

— Я б також до цього схилявся, — втрутився, дивлячись угору, Аддаріо Бах. — Або ж, перифразуючи слова Фіша про нелюдів: чим більше кривди стається з ідіотами, тим більша користь для розумних.

— Я залишив би Парлагі та вас на милість агуари. Але кодекс мені забороняє. Відьмачий кодекс не дозволяє мені діяти відповідно до моїх бажань. Не можна мені кидати тих, кому загрожує смерть.

— Відьмача шляхетність, — пирхнув Фіш. — Наче ми про вашу злочинність не чули! Але думку щодо того, аби втікати щодуху, я підтримую. Став усі свої ганчірки, Буцегарняш, випливай на течію, і змиваймося звідси!

Капітан віддав накази— матроси закрутилися навколо такелажу. Сам Буцегарняш відправився на ніс, за хвилину роздумів Ґеральт і ґном долучилися до нього. Ван Фліт, Фіш та Коббін сварилися на ахтердеку.

— Пане Буцегарняше.

— Ага?

— Звідки взялася назва корабля? І цей досить нетиповий галіон? Ішлося про жерців як спонсорів?

— Шлюп будували як «Мелюзину», — стенув плечима капітан. — З галіоном, що пасував би до назви й був би милим для ока. Потім змінилося й одне, й інше. Одні говорили, що саме в тому спонсорстві й була вся справа. Інші— що новіградські жерці постійно звинувачували пана ван Фліта в єресі та блюзнірстві, тож він хотів їм влізти в… Хотів їм зробити приємність.

«Пророк Лобода» орав носом хвилі.

—Ґеральте?

— Що, Аддаріо?

— Та лисиця… Чи то агуара… З того, що я чув, вона може змінювати подобу. Може являтися як жінка, але може набувати подоби лиса. Це що, як вовкулак?

—Інакше. Вовкулаки, медвелаки, щуролаки та їм подібні є теріантропами— людьми, які вміють перевтілюватися у звірів. Агуара— це антеріон. Звір, а скоріше істота, яка вміє перевтілюватися в людину.

— А її сили? Я чув неймовірні історії… Агуара начебто здатна…

— Я маю сподівання, — перервав його відьмак, — дістатися до Новіграда до того, як агуара покаже нам, на що вона здатна.

— А якщо…

— Краще було б, якби відбулося без «якщо».

Піднявся вітер. Затріпотіли вітрила.

— Небо темніє,— вказав Аддаріо Бах. — І, певно, я чув далекий грім.

Слух не підводив ґнома. Минуло ледь кілька хвилин, як загриміло знову. Цього разу почули всі.

— Буря йде! — крикнув Буцегарняш. — На відкритому плесі нас кілем догори перекине! Мусимо тікати, сховатися, від вітру прикритися! До вітрил, хлопці!

Відіпхнув рульового, сам став до штурвала.

— Триматися! Усім триматися!

Небо над правим берегом раптом стало темно-синім. Ринув вихор, увірвався в ліс на надрічному схилі, закрутився там.