Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

Я готуюся до зустрічі сонця».

Він думав про них. Синичка і Лис. Гарна пара, нічого не скажеш! Небо і земляна нора. Крила й ікла. Політ і плазування. Радість і хитрість. Цвірінькання і виття… Чим не поєднання?!

Раптом її вікно засвітилося. І одразу ж відчинилося. Вона була в помаранчевому халаті з каптуром. У руках тримала пакетик.

— Мені не спиться. І я вирішила підсипати корму у годівницю. Мама до цього призвичаїла тутешніх птахів.

— Як ти гарно співаєш, Синичко. Впусти і мені зі свого дзьобика крихітку. Лишень не зернятко гірчиці. Бо досі я збираю тільки їх… Вийди на балкон, затупи місяць своїм сяйвом. Він уже й так від заздрощів зблід.

— Що це за світанкові серенади? Що це за коктейль Крилова з Шекспіром? Чому так рано?

— Я прийшов запросити тебе на зустріч із сонцем.

— Як мило. Востаннє я робила це в студентські роки. Зачекай, я зараз.

Знову пішов дощ. Вона бігла до авто, прикриваючи голову долонями. Застрибнула збуджена й свіжа, із запахом мокрого очерету.

— Привіт, моя маленька пташко, — радісно привітався він.

— О-о-о, в нашому лексиконі нові слова. «Моя пташко», — грайливо передразнила вона.

— Просто в мене ніколи ще не було своєї пташки.

— Хіба всі повинні мати приватну пташку?

— Не всі. Але мені цього дуже хотілося. Ще з дитинства. У нашого начальника була канарка. Я приходив до його помешкання на світанні й чекав, коли відчиниться вікно і він покладе клітку на підвіконня. І пташка радісно зацвірінькає, привітає мене. Мені здавалося, що вона співає тільки для мене. Єдина істота, що робила щось для мене просто так.

— Де це було, Лесику?

— В таборі.

— В якому таборі?

— В піонерському.

— А-а-а, ти вже тоді був романтичний…

— Так, я вже тоді заздрив птахам, які мають крила.

— Ну, що ж, вважай, Лесику-лисику, що ти маєш свою пташку. Ти триматимеш її в золотій клітці?

— Ні, я не люблю золота. Я триматиму її в клітці зі срібної павутини.

— І все-таки — клітка. Щоб не літати…

— Повір, маленьким пташкам безпечніше в клітці. Якщо ти співаєш, ти відносно вільна, хоч і в клітці. До того ж ця клітка буде з павутини — і пташка будь-коли зможе розірвати її крильцятами й полетіти собі.

— Як сумно ти говориш, Лесику.

— Коли тобі дістається щось дуже дороге, завжди трішки сумно.

— Дивно. Я цього не знала.

— Я теж не знав цього досі.

Дощ ущух. «Вольво» котило безлюдними вулицями, розсікаючи калюжі. Виїхали за місто, піднялися на пагорб біля Кучави. Звідси відкривалася долина, що сіріла у мряці народжуваного дня.

— Чому тобі не спалося, Синичко? — запитав він.

— Не знаю. Мені було самотньо… Знаєш, як мама присипляла мене в дитинстві? Вона вкладала мене і легенько дмухала на очі, щоб я їх не розплющувала. Так я засинала.

Він пригорнув її і вклав собі на коліна. Відтак почав дмухати на обличчя. Вона затріпотіла довгими віями, блаженно примружилася.

— А тобі чому не спиться, Лесику? — запитала пошепки.

— Не знаю.

— Мій знайомий лікар у таких випадках каже, що потрібна вітамінна терапія.

— Мабуть, мені потрібен вітамін С. Тобто — Синичка. Я починаю його приймати вже, — нахилився, шукаючи її губи.

Вітер на часину розколошкав хмари, за ріденьким дубняком прояснів драглистий пруг неба. Це й мало бути сонцем, але воно цього ранку так і не з'явилося. Хоча їм у запітнілій бляшанці авто було тепло і затишно.

Рука майстра

Колі Щуру цього ранку довелось попотіти. Спочатку відніс флешку в комп'ютерний клуб, щоб роздрукувати потрібні документи, що надійшли з Києва. Потім побіг до майстрів за проектом Лізиної мансарди й кухні. Нарешті його відрядили на ринок купити букет і віднести на вказану адресу тьоті Яні. До вибору букета йому було поставлено три умови: його належало купити на вулиці в бабусь, він мав бути без целофану і пахнути. Чим рідкісніші квіти, тим краще. А ще дядько Саша питав, чи знає він дорогу в Кленове. Як не знати? Вони туди їздять на озеро купатися.

На сидінні автомобіля мелодією Моцарта озвався телефон. Це була вона.

— Алло, невідкладна швидка допомога?

— Тобі погано, Синичко? — запитав він.

— Навпаки, мені дуже добре. І починаю до цього звикати. Я запитала хлопчика, який приніс від тебе квіти, хто він. Сказав, що працює в тебе. Ти його начальник.

— Негарне слово.

— Я поцікавилась, чим ви займаєтесь. Хлопчик відповів, що ви всім допомагаєте. А я нічого про це не знаю. Може, ти справді професійний янгол?..

— А ти хіба не помітила крил?

— На тому місці я помітила тільки рубці.

— Так, колись мені зробили операцію з видалення крил. Це було давно.

— Через те я й не помітила крил. Зате я помітила інше: відколи ти з'явився, зі мною стаються дива.

— Дива трапляються з усіма. Але люди сплять і не помічають цього.

— Спасибі, Лесику, за квіти. Не знаю, як вони називаються по-книжному, моя бабуся їх називала «когутячі гаті». Вони росли в неї під вікном, біля корита з дощовою водою. Я вмивалася з нього і бризкала на квіти. І вони розхитували на довгих тонких стеблах свої мокрі рожеві штанці. Я гадала, що такі квіти бувають лише в дитинстві. А виявляється, що ні… Мабуть, я відволікаю тебе своїми дурницями. Чую, ти за кермом. Лети, мій янголе!

Він летів у Кленове. Вузька дорога між старими черешневими деревами була порожньою. На полях добирали картоплю, рвали кукурудзяне бадилля, пасли худобу.

Асфальтівка плавно перейшла в щербатий путівець. Пригальмував біля церкви, запитав у жінки, як знайти Петра Звонаря, котрий меблі робить. «Ось він миє чоботи в потічку», — махнула та рукою. За корчем крушини випросталася вутла фігурка у вицвілому светрі і високих гумаках. Рідке волосся тріпотіло на вітрі іржавим німбом.

Чоловік перетнув вулицю і став коло живоплоту. З вузеньких монгольських очей бризкав смішок.

— Щось'ся, Ильку, імив за косу, як мадяр за диню?

— Мусай, Петре, дашто робити, — статечно відповів сусід.

— Ага, собі ганьбу, людям — сміх.

— Ти, хло, дуже немудро ріжеш. Ліпше свою пилу змасти, бо реве, як полонинський ведмідь.

— Яка вдасть, така масть.

— Ти, Петре, фіглюй собі, а я піду уп'ю децу.

— Випивка — діло добре, бо економне. Більше п'єш — менше їж…

Чоловік повернувся і пішов вулицею в долину. Приїжджий привітався до нього:

— Доброго дня, пане майстре. Як діла?

— Діла в депутатів, а в мене робота, — стрельнув косим поглядом через вузькі шпарини очей.

— А ви чому в депутати не йдете? Зараз це модно.

Той засміявся крупними