Читати книгу - "Кінець зміни"

рибок, він останнім часом постійно цього хоче, але йому зараз лячно. Брейді хоче перелити свій розум в голову Бабіно, немов якусь химерну воду, і щоразу після цього лікар дедалі більше втрачає своє власне «я».

— Ні, ти будеш, — відказує Брейді. — Сьогодні ти маєш стати доктором Z.

— Я відмовляюся!

— Ти не маєш вибору. Усе розплутується. Скоро до твоїх дверей прийде поліція. Чи Ходжес, а це ще гірше. Він тобі права не зачитуватиме, просто дасть тобі по голові своєю саморобною штукою — і все. Тому що він — злий підар. Та й тому, що ти мав рацію. Він знає.

— Я не буду… не можу… — Бабіно дивиться на свою дружину. І, Господи Боже, ці очі. Вирячені очі. — Поліція ніколи не повірить! Я шанований лікар! Ми одружені вже тридцять п’ять років!

— Ходжес повірить. А коли Ходжес уже у щось вчепився, то він стає, блядь, як той шалений шериф у кіно. Він покаже тій Робінсон твою фотографію. Вона подивиться і скаже: ну так, це ж саме той чоловік, який дав мені «заппіт» у торговельному центрі. А коли ти дав їй «заппіт», то, напевне, ти також дав його й Дженіс Еллертон. Опа! І ще Скапеллі…

Бабіно дивиться в нікуди, намагається усвідомити масштаби катастрофи.

— Потім оті препарати, що ти мені давав. Ходжес, може, вже про них знає, бо він швидко й легко дає на лапу, а більшість медсестер у «Відрі» про них знають. Це — секрет Полішинеля, бо ти ніколи й не намагався його приховувати. — Брейді сумно хитає головою Бібліотечного Ела. — Зарозумілість…

— Вітаміни… — більше Бабіно нічого не може сказати.

— Навіть копи в це не повірять, якщо отримають доступ до твоїх файлів і обшукають комп’ютери. — Брейді дивиться на труп Кори Бабіно на підлозі. — Ну й ось твоя дружина. Чим ти це будеш пояснювати?

— Хотів би я, щоб ти здох до того, як тебе привезли! — каже Бабіно. Він кричить, майже верещить. — Чи на операційному столі. Ти — Франкенштейн!

— Не плутай монстра із його творцем, — каже Брейді, хоча й не надто переконаний, що Бабіно особливо відзначився як творець. Експериментальний препарат доктора Б., можливо, якось пов’язаний із його новими здібностями, але він мало чи взагалі ніяк не пов’язаний із одужанням. Брейді переконаний, що досяг цього сам. Що це суто вольовий акт. — А нині у нас важливий візит, і ми не хочемо спізнитися.

— До чоловіка-жінки. — Це називається якимось спеціальним словом, Бабіно колись його знав, але тепер воно кудись загубилося. Так само як і відповідне ім’я. І те, що він їв на обід. Щоразу, коли Брейді потрапляє в його голову, він забирає щось із собою. Забирає пам’ять Бабіно. Його знання. Його «я».

— Атож, до чоловіка-жінки. Чи, якщо описати її орієнтацію науково, це коблихус вульгаріс…

— Ні! — Тепер уже Бабіно не верещить, а шепоче. — Я залишаюся тут.

Брейді зводить угору пістолет, тепер уже серед залишків саморобного глушника видніє дуло.

— Коли ти гадаєш, що ти мені по-справжньому потрібен, то це найгірша помилка в твоєму житті. І остання.

Бабіно мовчить. Це страшний сон, він скоро прокинеться.

— Давай, залишайся — і завтра хатня працівниця знайде тебе поряд із жінкою, двох нещасних жертв грабіжників. Я б більш охоче завершив свою справу як доктор Z: твоє тіло на десять років молодше за Брукса і в непоганій формі, — але я зроблю те, що маю. До того ж робити так, щоб ти зустрівся з Ходжесом, було б з мого боку негарно. Він лихий чоловік, Феліксе. Ти навіть не уявляєш, який лихий.

Бабіно дивиться на літнього чоловіка в заклеєній куртці — і бачить, як із водянисто-блакитних очей Бібліотечного Ела на нього дивиться Хартсфілд. Губи Бабіно тремтять, вони мокрі від слини. В очах стоять сльози. Брейді думає, що зараз, коли його сиве волосся стоїть сторч, Бабстер дуже скидається на Альберта Ейнштейна на відомому фото, де славетний фізик показує язика.

— Як я в це влип?! — стогне він.

— Та отак, як усі в усе, — спокійно пояснює Брейді. — Крок за кроком…

— Навіщо тобі йти до цієї дівчини? — вибухає лікар.

— Сталася помилка, — каже Брейді. Легше визнати це, ніж усю правду: він не може дочекатися. Він хоче, щоб сестра отого нігера-косильника зникла до того, як її важливість дійде до когось іще. — А тепер не вийобуйся і дивися на рибок. Ти ж знаєш, що тобі хочеться.

І він дивиться. І це найгірше. Попри все, що Бабіно знає і розуміє, він усе одно дивиться.

Він стежить за рибками.

Він слухає мелодію.

За якийсь час він іде до спальні, вдягається, бере гроші з сейфа. Зупиняється в іще одному місці, перш ніж іти. Аптечка у ванній повна всякої всячини — і з його, і з її боку.

Він сідає в БМВ Бабіно, залишаючи старий «малібу» поки що на тому самому місці. Лишає він і Бібліотечного Ела, який заснув на дивані.

2

Приблизно тоді, коли Кора Бабіно востаннє у своєму житті відчиняє двері, Ходжес сидить у вітальні будинку родини Скоттів на Оллґуд-плейс, лише у кварталі від Тіберрі-лейн, де мешкають Робінсони. Перш ніж сісти в машину, він проковтнув два знеболювальних, і йому не так уже й погано, з огляду на всі обставини.

Діна Скотт сидить на дивані, а обабіч неї — батьки. Сьогодні ввечері їй на вигляд помітно більше, ніж п’ятнадцять, бо вона допіру повернулася з репетиції в старшій школі Норз-сайд, де театральний клуб скоро ставитиме «Фантастікс»[37]. У Діни там роль Луїзи, повідомила Енджі Скотт Ходжесові — просто цяця, а не роль (від цього Діна закочує очі).

Ходжес сидить навпроти в розкладному кріслі, майже такому самому, як у його вітальні. Звернувши увагу на глибоку вм’ятину в сидінні, він робить висновок, що зазвичай це крісло є постійним вечірнім сідалом Карла Скотта.

На кавовому столику перед диваном — яскраво-зелений «заппіт». Діна одразу принесла його з кімнати, що дозволило Ходжесові також зробити висновок, що пристрій не лежав під купою спортивного інвентарю в шафі й не припадав пилом під ліжком. Також він не забувся в шкільній шафці. Ні, він перебуває десь під рукою. Що свідчить про те, що дівчинка ним користується, без огляду на його старість.

— Я прийшов на прохання Барбари Робінсон, — каже він їм. — Її сьогодні збила вантажівка…

— О Боже! — тихо вигукує Діна, хапаючись за рот.

— Із нею все гаразд, — каже Ходжес. — Тільки ногу зламала, і все. Її залишили на