Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

на навчання в таких умовах необстріляних горобців? Ти темним продався, так?

Здавалося, що обурення та невдоволення Посолоня зараз розіб’ють на друзки сердитого Мирослада. Та той навіть бровою не повів.

— По-перше, дорогий мій друже, вся ця історія, — Мирослад кивнув у бік темної плями над лісом, — почалася не у світі неврів. І, якщо мені не зраджує пам’ять, закрутилася вона у Яровороті, коли одна дуже гонорова панночка вирішила кинути напризволяще одного дуже вразливого та тупоголового темного пана. Та ні, це почалося ще раніше. Тоді, коли ти, Посолоню, дозволив темному обірванцю поселитися в світлому світі. Згодом історія почала обростати подробицями, як дерево мохом. З’ясувалося, що панночка не з вредності темного обірванця лишила, а тому що приревнувала… І приревнувала так, що й дитя його привласнила, а йому, звісно, не зізналася. А потім, коли він довідався правду, почалося таке… І дістали ці двоє своїми ревнощами всіх: і Яроворот, і Оселище Відтіні, і світ Єдиного Бога, і ще парочку світів. Тепер от на черзі наш світ. Але можеш бути певен, це так просто ані їй, ані йому з рук не зійде. Чого до мене зі своїми розборами пхатися? Хай би в Яровороті й розбиралися, хто з них не дурень. Нагадую: це було по-перше! По-друге, твоя Птаха, улюблена твоя учениця, хвалена усіма-перехвалена, золотий мій Посолоню, вже давно доросла дівчинка. І якого, мені скажи, вона довела неврівноваженого скаженого темного хлопа аж до такого стану? Чому з ним не зустрітися і не порозумітися? А то бігає від нього світами, а він слідком волочиться і дурню всяку творить. То цілі світи знищує, то людей вбиває — просто так, завиграшки… По-третє, знову стосується твоєї Пташки. Навіщо вона тягає з собою коханця? Щоб Стрибога до самознищення довести? Гаразд, то особиста справа кожного, оті шури-мури, але… Якого, скажи, на моєму болоті побачення призначати? Може, й оригінально, але нераціонально, тобто воно ж трохи смердить, булькає, кумкає, комашня кусає і… небезпечно, можна втонути. Чесно, досі вважав її еталоном в усьому. Вона ж і моя учениця. А тут таке раптом почало з’ясовуватися… По- четверте, а це вже найцікавіше, я не давав ані найменшого дозволу жодному безсмертному на застосування магії. То все якесь безглуздя…

— Що ти верзеш, Миросладе? Який коханець, яке побачення? Тю на тебе! Збираєш плітки — збирай, але май міру. А то став гірше від базарної перекупки. І не розповідай мені про безглуздя. Бо чорний дим над лісом та вибухи — це тобі не гра в піжмурки… Дозволу ти, може, й не давав, але продати дозвіл таки мусив. Чи, може, скажеш, що багаття темні розвели, бо вполювали вепра та зібралися його смажити? — щиро обурювався Учитель Посолонь.

Він сердито свердлив очима Мирослада. Той хмикнув, подивився уважно на Дужа, скривився, тоді глянув на Остапа і тяжко зітхнув:

— Ні. Вепра вони поки не вполювали. Шепіт додому повернувся. Він зараз тут, і то він «продав» дозвіл темним.

5. Дівчина-Калина

Коли це все почалося, Лада вже й не пригадає. Але, направду, то було дуже-дуже давно. Ще Хаос чітко не був поділений на світло та темряву; ще любові, котра мала живити Всесвіт і якою вона володіла за правом народження та за правом крові, не було справжнього місця в жодному зі світів та в жодному серці. Вже тоді це все для неї почалося.

Батько Хаос її, тоді ще геть юну, привів у світ Оранти. У нього були якісь справи з Мокошею, творителькою Оранти. Тоді батько ще був добрим та люблячим, з плоті та крові. Це потім він впустить у своє серце забагато мороку і перестане бути собою. Темні стихії зжеруть його. Любляче серце стане чорною дірою, котра ковтатиме все. І тоді його замкнуть там, звідки повернення немає. Для більшості вигадають легенду про Хаоса, який мешкає щасливо й радісно у створеному лишень для нього світі.

А тоді… Вона була юною і доброю донькою люблячого татка.

Її залишили у розкішному садку Оранти поміж квітів, щоб не заважала дорослим розмовляти. А вона не дуже й прагла чути ті розмови. У квітниках Оранти було набагато цікавіше. Стільки краси та аромату відразу вона ще не бачила. Дівчинка у рожевій сукеночці, з червоними стрічками, вплетеними у дві косички, у віночку з квіту калини на голові радісно перебігала від однієї квітки до іншої й не могла визначитися, яка краще пахне і яка їй подобається найдужче. А коли побачила барвисті іриси, які в їхньому квітнику чомусь не росли, а тут просто розкішно та божественно квітли, то аж вклякла від захвату. Ах, які вони були гожі та ніжні! Від граційно-витончених зі світло-синіми пелюстками до багряно червоних із великими лапатими квітами. І аж коли намилувалася вдосталь, враз зрозуміла, що за нею, і, певне, вже давно, хтось зацікавлено спостерігає. Наполохано почала роззиратися.

— Іменням Сварожого кола вітаю тебе, Дівчино-Калино! Хай Творець дарує тобі світлі дні та зоряні ночі в достатку та благодаті, — із-за куща бузини почувся спокійний та трішки насмішкуватий голос.

За мить з’явився і власник того голосу. То був високий, худорлявий юнак. І хоча у свої п’ятнадцять Лада вже давно переросла усіх дівчат, і мама жартома говорила, що їй пора спинитися, бо нареченого не знайде, юнак був на голову від неї вищий.

Хлопець привітно всміхався. Небесно-блакитні очі, світле волосся, яке ледь торкалося рамен, робили його привабливим. Був вбраний у короткі, ледь нижче коліна штани, коротку світлу сорочку без жодних узорів, підперезану попружкою. За плечима хлопець тримав сагайдак зі стрілами, а в руках лук.

— І я вітаю тебе, юначе, — піднімаючи вгору руки, ледве видавила з себе. Підняла вгору руки, тоді опустила їх і легко вклонилася. Відчула, як кров заливає обличчя. Лада зашарілася.

Хлопець, звісно, зауважив її сором’язливість, але й далі чемно всміхався.

— Тобі подобаються мої квіти, Дівчино-Калино? Це матінка садила. Вона каже, що кожна людина в цьому світі мусить мати свою квітку. Того дня, коли народився я, розквітли вперше іриси, і маленькі краплі роси вмили їх личка. А твоя квітка — калина, чи не так?

Лада згадала, що в неї на голові вінок із калини. Звісно, легко було здогадатися. Хотіла відповісти йому різко, зазвичай так робила з хлопцями, а тут… Язик задерев’янів, наче приріс до піднебіння, серце скажено загупало, а тіло наливалося якоюсь відчайдушною млістю.

Тому вона лише кивнула.

— Мене звати Перун. А ти, напевно, Лада, донька нашого Хаоса, так?

Знову