Читати книгу - "Таємне джерело"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Настрою, з яким приїхав, наче й не було. Князевич тепер остаточно переконався – не переконав себе, саме впевнився в правильності висновків і подальших дій. Звісно, в телефонній розмові, навіть коли розмовляєш із керівництвом, усього не скажеш. Давши дільничному змогу долучитися до зрушень у справі, Ігор розшукав телефоном своє київське начальство в його присутності, але обмежився загальними бадьорими фразами. По тому все ж таки попросив Козуба виділити йому окремий стіл, ручку й папір, кілька наступних годин мовчки сопів, пишучи попередній звіт, а далі, вже ближче до кінця робочого дня, розпорядився, щоб дали друкарську машинку та залишили самого. Рукопис, щедро покреслений, слід передрукувати.
З епістолярним жанром Князевич, на відміну від значної кількості колег, трошки дружив. Тож підозрював: уміння системно та грамотно, без зайвих речень, викладати думки й висновки на папері теж стало не останнім чинником, чому розбиратися з тутешньою чортівнею відрядили саме його. Проте вже давно, як не сказати – жодного разу, паперова частина слідчої роботи не захоплювала й не поглинала Ігоря ось так, просто з головою.
Від вечері, на яку кликав дільничний, відмовився, пославшись на втому. Хоча нічого вже на плечі не тиснуло. Просто чітко уявив: доведеться не тільки випивати, а й, керуючись неписаними правилами такої собі професійної етики, відповідати на масу запитань, котрі напевне назбиралися в Козуба. Навіть якщо не говорити всього, бодай частково ситуацію доведеться прояснити. Узявши до уваги ту обставину, що, по-перше, дільничний хоч і їздив на велосипеді, проте мав у гаражі мотоцикла з коляскою, а по-друге, до смерті Лизгунова справді міг виявитися дотичним хто завгодно й дільничний хоча б формально потрапляв під підозру, Ігор не хотів зараз нічого обговорювати не лише з ним – узагалі ні з ким із місцевих. Навіть до сторожа Рогози, з яким ніби так навіть і трохи заприятелював, теж мав певні застереження.
Хай хто б виявився організатором і виконавцем злочину, замаскованого, як уже не сумнівався Князевич, під дію місцевої легенди про таємне джерело, переважна більшість селян мовчки схвалює те, що сталося з чекістом, комуністкою та комсомольцем. У них тут кругова порука. І в чому Ігор теж не мав жодного сумніву – таємна змова проти нього. Це проти своєї волі, навіть не усвідомивши, дала зрозуміти вчора Галина Дорош.
Що відбувається в лісі – окрема тема. Про нічну пригоду Князевич завбачливо не написав.
Він упорався з писаниною, запакував належним чином і дочекався, доки дільничний від свого начальства по телефону персонально дістане вказівку, як доправити пакет швидко й за призначенням. На той момент магазин уже зачинився, хоча світилося вікно закладу, де керувала сувора Василівна. Одначе Ігор підозрював: окрім кислого пива й, можливо, тараньки нічого там не надибає. Тож, обдуривши Козуба, що втомлений і не голодний, вирішив добити нарешті свої рибні консерви та заїсти їх рештками галетного печива. Чаєм розживеться в сторожа, той залюбки заварить.
Подумавши так, Ігор почвалав через сільський майдан, глибоко засунувши руки в кишені куртки. Саме вона раптом нагадала про Марію – речі треба повернути та забрати свої, кінець кінцем, це вже починає непристойно виглядати. Дорогу до її хати пам’ятав, проте пертися туди в таку годину знову не наважився. Молода жінка, напевне, повернулася з поля і, хоч сільським до роботи не звикати, – спить, мабуть, ніг під собою не чуючи. Відтак у Князевича після сьогоднішніх висновків намалювався зовсім не формальний та не приватний привід поговорити з учителькою. Є кілька питань, котрі варто уточнити. Ігор сподівався – тепер слід просто й упевнено копати в заданому напрямку.
Рогоза не зустрів Ігоря в коридорі. Та чекав на його прихід. Причепив на свої двері аркуш із зошита в клітинку, де акуратним професорським почерком вивів: «Чайник на кухні. Заварив свіжий. Загрійте, мене нема». У старого справді не світилося, Князевич сказав записці: «Дякую», знайшов у їдальні на кухні чайник, іще теплий, зі знайомим духмяним варивом. Навкруги стояла тиша, яку можна, якщо є охота, назвати цілковитою й лункою. Дійсно, Ігор ніколи не міг подумати, що почутий десь вислів про лунку тишу таки правдивий. Враз чітко усвідомив: у школі він сам-один, світло ніде не горить, за шкільними стінами – ліс, уже знову занурений у темряву і так само моторошно-тихий.
Не стримавшись, Князевич вигукнув:
– О!
Луна, всупереч очікуванням, не пішла. Звук залишився тут. Ігор знову крикнув, тепер уже тихіше, невідомо на що розраховуючи, якого дідька надіючись почути. Зрозумів – так відганяє вчорашній страх, аби знов не прилип. Подумки вилаявши себе, набрав повні груди повітря, гаркнув утретє:
– О! О! Ого-го!
Нічого. Покрутивши пальцем біля скроні, Ігор легенько постукав себе по лобі кулаком, видав сам до себе, дивлячись при цьому в темне кухонне вікно:
– Пити треба менше. Звичайний психоз, братику.
Тоді рішуче запалив вогонь під чайником, ляснув себе по кишенях, із тихим розпачем переконавшись – а куривом не запасся, цілий день пригощався то в тих, то в сих. Змиритися з неможливістю покурити виявилося складніше, але Ігор і тут здобувся на слові:
– Курити теж, братику. Ось повернемося додомки, відзвітуємо – зав’яжемо відразу з усім.
Вирішивши терпіти до завтра, навіть уявивши, що накладає на себе своєрідну схиму, Ігор підхопив нагрітий чайник, пішов до себе, вимкнувши на кухні світло, запив цілющим трав’яним відваром зовсім не корисні кільки в томаті з іще менш їстівними галетами, заліз під ковдру просто так, у спортивному костюмі, полежав трохи, слухаючи тишу, – і заснув, тепер уже міцно, без тривожних сновидінь.
Прокинувся так, як і вчора, – від шкільного дзвоника. Тільки тепер, судячи з того, з якого боку світило ранкове сонце, Князевич припустив: не заспав, повноцінна половина на восьму ранку. Чомусь закортіло відразу піднятися, зробити кілька гімнастичних вправ, але скинув тіло з койки в унісон зі стуком у двері.
– Зайдіть! – гукнув бадьоро.
Коли спроба ззовні не вдалася, згадав про клямку, скинув її, потягнув двері на себе.
Рогоза. Чомусь лише тепер Ігор зміг розгледіти, наскільки в старого запалі очі з темними, майже чорними колами.
– Доброго ранку. Даруйте, розбудив.
– Таке! Сам збирався, до вас також. Дякую, Григоровичу, чай вчора дуже вчасно. Щось сталося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємне джерело», після закриття браузера.