Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

з лавкою — у перші години після арешту; тут могли тримати від кількох годин до кількох днів»[467]. Польського військового лікаря Ісаака Фогельфангера посеред зими посадили в камеру з відкритими вікнами[468]. Інших, як-от Любов Бершадську, котра пізніше була одним з лідерів страйку в’язнів у Воркуті, ізолювали на весь період слідства. В одиночному ув’язненні Бершадська провела дев’ять місяців; вона пише, що насправді чекала допитів, просто щоб з кимось поговорити[469].

Втім, для новачка переповнена в’язнями камера могла бути навіть жахливішою за одиночну. Розповідь Ольги Адамової-Сліозберг про її першу камеру нагадує Єроніма Босха: «…склепінні стіни у патьоках, по обидва боки вузького проходу суцільні нари, забиті тілами; на мотузках сушилися якісь ганчірки. Все затягнуто махорковим димом. Було шумно, хтось сварився і кричав, хтось уголос плакав».

Ще один мемуарист також намагається передати відчуття шоку: «Видовище було жахливе: чоловіки з довгим волоссям, бородаті, запах поту, ніде навіть присісти й відпочити. Треба напружити уяву, щоб збагнути, що то було за місце, де я опинився»[470].

Фінка Ейно Куусінен, дружина лідера Комінтерну Отто Куусінена, переконана, що в першу ніч її навмисно помістили так, щоб вона могла чути допити:

«Навіть сьогодні, через 30 років, мені тяжко описати жах тієї першої ночі в Лефортово. У моїй камері було чутно будь-який шум іззовні. Неподалік, як я пізніше зрозуміла, знаходився "слідчий відділ", окрема структура, яка насправді була катівнею. Всю ніч я слухала нелюдські зойки і звук безперервних ударів. Навряд чи доведена муками до відчаю тварина могла б так жахливо кричати, як ці жертви, яких годинами мучили погрозами, побоями і лайкою»[471].

Але де б вони не опинилися у першу після арешту ніч — чи то у старій царській в’язниці, у тюрмі на залізничній станції, у переробленій церкві чи монастирі, перед усіма в’язнями стояло невідкладне негайне завдання: відійти від шоку, пристосуватися до своєрідних правил тюремного життя — і пройти через слідство. Швидкість, з якою їм це вдасться, буде одним із визначальних моментів у тому, якими вони звідси вийдуть і, зрештою, як їм вестиметься у таборах.

З усіх стадій, через які проходили в’язні по дорозі до ГУЛАГу, допит, мабуть, є одним із найбільш відомих для західної людини. Про допити розповідалося не тільки у книжках з історії, а й у західній художній літературі, наприклад у «Сліпучій пітьмі» Артура Кьостлера, у фільмах про війну та в інших творах високої і популярної культури. Недоброї слави зажили допити гестапо та іспанської інквізиції. Їхня тактика стала легендарною. «Ми маємо способи примусити тебе заговорити…» — досі говорять діти, граючись у війну.

Звичайно, допити в’язнів відбуваються і в демократичних правових суспільствах — іноді вони відповідають закону, іноді не відповідають. Психологічний тиск, навіть тортури під час допиту аж ніяк не можна назвати унікальною ознакою саме СРСР. Прийом «поганого і доброго слідчого» — люб’язний ввічливий чоловік, який ставить запитання і якого змінює лихий інквізитор — проник не тільки в інші мови як ідіома, а й в американські підручники для поліцейських (які зараз уже не використовуються) як рекомендована тактика. На в’язнів під час допиту чиниться тиск у багатьох, якщо не в більшості країн; справді, саме доведений факт такого тиску привів до ухвалення американським Верховним судом спеціального правила (у справі 1966 року Міранда проти штату Аризона): підозрюваний у скоєнні злочину, серед іншого, має бути поінформованим про свої права не відповідати і звернутися до адвоката[472].

Втім, якщо методи «слідства» радянської таємної поліції і не були унікальними, то унікальним був масовий характер процесу. Були часи, коли у «справах» проходили сотні людей, арештованих по всьому Радянському Союзу. Типовим для свого часу є звіт, складений в Оренбурзькому обласному управлінні НКВД про «Оперативні заходи з ліквідації підпільних груп троцькістів і бухарінців, а також інших контрреволюційних груп, проведені за період з 1 квітня по 18 вересня 1937 року». Згідно з даними, вміщеними у звіті, оренбурзький НКВД арештував 420 членів «троцькістської» змови і 120 «правих уклоністів» — а також ще понад дві тисячі «правої військової японської козацької організації», понад 1500 царських офіцерів і цивільних прислужників, висланих з Ленінграда 1935 року, близько 250 поляків, засуджених у справі проти «польських шпигунів», 95 осіб, які працювали на Харбінській залізниці в Китаї і були визнані японськими шпигунами, 3290 колишніх куркулів та 1399 «злочинних елементів».

Разом за п’ять місяців оренбурзьким НКВД арештовано понад 7500 осіб, що не залишає багато часу для ретельного розгляду свідчень і доказів. Це навряд чи мало якийсь сенс, оскільки слідства у справах усіх цих контрреволюційних змов насправді було ініційовано в Москві. Місцевий НКВД просто робив те, що мусив робити: виконував доведені згори норми[473].

Через велику кількість арештів необхідно було впроваджувати якісь спеціальні процедури. Це не завжди тягло за собою більшу жорстокість. Навпаки, те, що в’язнів було дуже багато, іноді змушувало НКВД звести слідство до мінімуму. Звинувачуваних поспіхом допитували, а потім, так само поспіхом, виносили вироки; при цьому судові слухання проходили надзвичайно швидко. Видатний воєначальник Олександр Горбатов згадував, що слухання його справи тривало «чотири чи п’ять хвилин» і складалося із зачитування біографії і одного запитання: «Чому ви не зізналися у своїх злочинах під час слідства?» Після цього він отримав п’ятнадцятирічний термін[474].

Ще в інших суду не було взагалі: вироки їм виносилися заочно не судом, а або «особым совещанием» — спеціальною комісією, — або ж трійкою, що складалася з трьох посадовців. Таке відбувалося з Томасом Сговіо, слідство у справі якого було суто формальним. Сговіо народився у Буффало (штат Нью-Йорк) у США і 1935 року прибув до Радянського Союзу як політичний емігрант — його батька-італійця, американського комуніста, примусово вислали зі США до СРСР за політичну діяльність. Протягом трьох років життя у Москві Сговіо поступово втратив ілюзії і вирішив просити про американське громадянство, від якого він відмовився при переїзді до СРСР, щоб повернутися додому. 12 березня 1938 року його арештували на виході з посольства США.

Документи подальшого слідства (які через кілька десятиліть Сговіо скопіював у московському архіві й передав Інституту Гувера) дуже стислі, вони підтверджують спогади Сговіо про деякі події. Серед речових доказів — знайдене у нього при обшуку: профспілковий квиток, записник з телефонами й адресами, читацький квиток, аркуш паперу («із записами іноземною мовою»), сім фотографій, один складаний ножик та конверт з іноземними поштовими марками. Тут також і заява капітана державної безпеки товариша