Читати книгу - "Останнє бажання"

що стояла над Горицвітом, мала чорні очі й таке ж гайворонсько-чорне волосся, буйно спадаюче на плечі і лише на скронях заплетене у дві тоненькі кіски. Була одягнена в короткий шкіряний каптаник поверх вільної сорочки з зеленого сатину й шерстяні штани в обтяжку, заправлені у чоботи для верхової їзди. Стан облягала кольорова хустка, що сягала до половини стегон.

— Que glosse? — спитала, дивлячись на відьми́на і бавлячись руків’ям довгого стилету при поясі. — Que l'en pavienn, ell'ea?

— Nell’ea — заперечив він. — T’en pavienn, Aen Seidhe.

— Ти чув? — ельфійка повернулася до товариша, високого сейдхе, котрий, не утруднюючи себе перевіркою мотузок Геральта, з байдужим виразом видовженого обличчя бринькав на Горицвітовій лютні. — Ти чув, Ванадайне? Мавпій, а вміє говорити! Вміє навіть бути нахабним!

Сейдхе знизав плечима. Пір’я, що прикрашало його куртку, зашелестіло.

— Ще одна причина заткнути йому рота, Торув’єль.

Ельфійка схилилася над Геральтом. Мала довгі вії, неприродно бліду церу і пошерхлі, спечені губи. Носила довге намисто з вирізаних кусочків золотистої бронзи, насилених на ремінець, кілька разів обгорнуте довкола шиї.

— Ну, скажи ще щось, мавпію, — засичала вона. — Побачимо, на що ще спроможне твоє горло, окрім як гавкати.

— А тобі що, привід потрібен, — відьми́н із зусиллям перевернувся на спину, виплюнув пісок, — щоб ударити зв’язаного? Бий без приводу, та ж видно, що ти це любиш. Дай собі волю.

Ельфійка випростувалася.

— Я вже на тобі собі волю дала, і то тоді, як ти не був зв’язаний, — сказала. — Це я наїхала на тебе конем і дала по голові. Знай, що то я з тобою покінчу, коли надійде час.

Він не відповів.

— Я б тебе найохочіше дзюгнула зблизька, дивлячись у вічі — вела далі ельфійка. — Але ти страшенно смердиш, людино. Застрелю тебе з лука.

— Воля твоя, — відьми́н знизав плечима, наскільки дозволяли мотузки. — Зробиш, як забажаєш, шляхетна Aen Seidhe. У зв’язану й безборонну ціль ти повинна влучити.

Ельфійка стала над ним, широко розставивши ноги, блиснула зубами.

— Повинна, — прошипіла. — Влучаю, куди захочу. Але можеш бути певним, що від першої стріли не загинеш. Ані від другої. Я постараюся, щоб ти відчував, як помираєш.

— Не підходь так близько, — він скривився, вдаючи огиду. — Ти страшенно тхнеш, Aen Seidhe.

Ельфійка відскочила, загойдалася у вузьких бедрах і з розмахом копнула його в стегно. Геральт скорчився і згорнувся у клубок, помітивши, в яке місце вона збирається копнути його вдруге. Йому вдалося, дістав у клуб, але так, що аж зуби задзвеніли.

Високий ельф, що стояв біля них, супроводжував копняки гострими акордами на струнах лютні.

— Облиш його, Торув’єль, — забекав дідько. — Ти здуріла? Галарре, накажи їй перестати!

— Thaesse! — верескнула Торув’єль і копнула відьми́на ще раз. Високий сейдхе різко шарпнув струни, одна луснула із протяжним зойком.

— Досить! Досить, заради богів! — нервово скрикнув Горицвіт, борюкаючись і вириваючись із мотузок. — Чого ти знущаєшся з нас, дурна дівко? Облиш нас! А ти облиш мою лютню, добре?

Торув’єль повернулася до нього зі злобною гримасою на спечених вустах.

— Музи́ка! — скрикнула. — Людина, а музи́ка! Лютніст!

Без слова вихопила інструмент із рук високого ельфа і з розмахом розбила лютню об стовбур сосни, кинула обплутані струнами рештки на груди Горицвіта.

— На коров’ячому розі тобі грати, дикуне, не на лютні.

Поет смертельно зблід, його губи затремтіли. Геральт, відчуваючи, як всередині в нього здіймається холодна лють, притягнув поглядом чорні очі Торув’єль.

— Чого ти так витріщаєшся? — зашипіла вона, схилившись. — Брудна мавпо! Хочеш, щоб я тобі виколола ті зміїні очі?

Її намисто зависло саме над ним. Відьми́н напружився, різко зірвався, вхопив намисто зубами та сильно шарпнув, підгинаючи ноги і викручуючись убік. Торув’єль втратила рівновагу і впала на нього. Геральт борсався у мотузках, як витягнута на берег риба, пригнітив собою ельфійку, відкинув голову назад так, що аж хруснули шийні хребці і з усієї сили вдарив її чолом у обличчя. Торув’єль заверещала, захлинулася.

Його брутально зволокли з неї, тягнучи за вбрання й волосся, підняли. Хтось його вдарив, він одчув, як персні розривають шкіру на вилиці, ліс затанцював перед очима і поплив. Помітив, як Торув’єль піднімається на коліна, побачив кров, що текла їй з носа і губ. Ельфійка вирвала стилет із піхов, але раптом захлипала, скоцюрбилася, вхопилася за обличчя й опустила голову між коліна.

Високий ельф у прикрашеній строкатими пір’їнами куртці вийняв стилет їй з рук, підійшов до підтримуваного відьми́на. Усміхнувся, піднімаючи вістря. Геральт бачив його вже в червоному тоні, кров із чола, розбитого об зуби Торув’єль, заливала йому очі.

— Ні! — забекав Торкве, доскочивши до ельфа і повисаючи в нього на руці. — Не вбивай! Ні!

— Voe'rle, Vanadain — почувся раптом гучний голос. — Quess aen? Caelm, evellienn! Galarr!

Геральт повернув голову настільки, наскільки це дозволяла вчеплена в його волосся п’ятірня.

Кінь, що виїхав на поляну, був сніжно-білим, гриву мав довгу, м’яку, шовковисту, наче жіноче волосся. Волосся вершника, що сидів у багатому сідлі, було такого самого кольору, стягнуте на чолі стрічкою, садженою сапфірами.

Торкве, побекуючи, підбіг до коня, вхопився за стремена і засипав біловолосого ельфа потоком слів. Сейдхе обірвав його владним жестом, зістрибнув із сідла. Наблизився до підтримуваної двома ельфами Торув’єль, Обережно відхилив від її обличчя закривавлену хустку. Торув’єль болісно зойкнула. Сейдхе покрутив головою, обернувся до відьми́на, підійшов ближче. Його чорні палючі очі, що виблискували на блідому обличчі, як зорі, були оточені синцями, наче він не склепляв їх кілька ночей підряд.

— Кусаєшся навіть зв’язаний, — промовив він загальницею без акценту. — Як василіск. Я зроблю з цього висновки.

— Це Торув’єль почала, — забекав дідько. — Била його зв’язаного, наче ошаліла.

Ельф знову жестом наказав йому мовчати. На його короткий наказ інші сейдхе затягли відьми́на та Горицвіта під сосну, прив’язали ременями до стовбура. Потім усі схилися над лежачою Торув’єль, затуляючи її. Геральт чув, як вона якоїсь миті скрикнула, б’ючись у їхніх руках.

— Я цього не хотів, — сказав дідько, що далі стояв біля них. — Не хотів, чоловіче. Я не знав, що вони появляться саме тоді, коли ви… Коли тебе оглушили, а твого друга взяли в повороззя, я просив, щоб вас покинули там, у хмільнику. Але…

— Вони не могли залишити свідків, — пробурмотів відьми́н.

— Але ж нас не вб’ють? — зойкнув Горицвіт. — Але ж нас не…

Торкве мовчав, рухаючи м’яким носом.

— Холера, — знову заячав поет. — Вб’ють нас? Що тут відбувається, Геральте? Свідками чого ми були?

— Наш козлорогий приятель виконує в Долині Квітів спецмісію. Правда, Торкве? З наказу ельфів краде насіння, розсаду, хліборобські знання… Що ще, дідьку?

— Що