Читати книгу - "Сильмариліон"

бо вістря дротика було отруєне, втім, ніхто не знав про це, доки не стало запізно.

Відтак, коли Еол постав перед Турґоном, то не зустрів у нім милосердя; й ельфи відвели його до Караґдуру — провалля, яким закінчувалася чорна скеля на північному боці пагорбу Ґондоліна, — щоби там скинути його вниз зі стрімких стін міста. І Маеґлін стояв поблизу, не кажучи ні слова; і наостанок Еол викрикнув:

— Отож, ти покидаєш батька та рід його, лихом даний сину! Тут згинуть усі твої надії, і тут ти можеш навіть померти такою самою смертю.

Тоді ельфи скинули Еола з Караґдуру, і так він загинув, і всім у Ґондоліні це видалося справедливим; але Ідріль стривожилась і відтоді не довіряла своєму родичеві. Але Маеґлін благоденствував і став вельможним поміж Ґондоліндрімів, позаяк усі його шанували, а Турґон обдарував високою ласкою; бо якщо він швидко й наполегливо вивчав усе, що міг, то мав і багато чого навчити. І він зібрав довкола себе тих, хто був найбільше схильний до ковальства та до гірничої справи, і разом із ними обшукав Ехоріат (тобто Окружні Гори), і знайшов багаті поклади руди різноманітних металів. Найвище ж цінував Маеґлін тверде залізо з копальні Анґгабар на півночі Ехоріату, звідки дістав пребагато ковкого заліза та сталі, так що зброя Ґондоліндрімів набувала дедалі більшої міці й гостроти; і це стало їм у пригоді в грядущі дні. Мудрі поради давав Маеґлін, був обережний, але в разі потреби — і витривалий та відважний. Це стало очевидно згодом: адже, коли в жахливий рік Нірнает-Арноедіаду Турґон відчинив браму і виступив на північ на допомогу Фінґонові, Маеґлін не залишився в Ґондоліні як регент Короля, а пішов на війну, й бився побіч Турґона, й у битві виявив себе лютим і безстрашним.

Отож, доля начебто складалася добре для Маеґліна, який піднісся до високого становища поміж нолдорськими принцами та був другим за могутністю в найуславленішому їхньому володінні. Проте він не розкривав свого серця; і, хоча не все вдавалося так, як він задумував, Маеґлін терпів те мовчки, ховаючи свої думки, так що мало хто міг їх розгадати, крім Ідріль Келебріндаль. Бо з перших днів у Ґондоліні він зазнав горя, яке, щораз посилюючись, позбавляло його радості: він любив красу Ідріль і жадав її безнадійно. Елдари не одружувалися з такою близькою ріднею, і ніхто раніше навіть не подумував учинити таке. Хай там що, та Ідріль зовсім не любила Маеґліна; а розуміючи його думки, любила ще менше. Їй, як відтоді й решті елдарів, ті почуття здавалися дивними, якимось внутрішнім збоченням, лихим плодом Братовбивства, через яке на останню надію нолдорів упала тінь прокляття Мандоса. Та минали роки, а Маеґлін, як і раніше, спостерігав за Ідріль і вичікував, і кохання обернулось у його серці на тьму. І дедалі палкіше він прагнув досягати свого в іншому, не ухиляючись від гарування чи ваготи, якщо вони примножували його владу.

Отак було в Ґондоліні: посеред благодаті королівства, доки слава його тривала, засіялося темне зерно зла.

Розділ XVII. Про прихід людей на Захід

У дні Довгого Миру, коли з часу приходу нолдорів до Белеріанду минуло три сотні й більше років, Фінрод Фелаґунд, володар Нарґотронда, помандрував на схід од Сіріону, щоби пополювати з Маґлором і Маезросом, синами Феанора. Проте гонитва стомила його, й він одинцем подався до гір Еред-Ліндону, що їх, сяйливі, бачив оддалік. Обравши гномівську дорогу, Фінрод перетнув Ґеліон при броді Сарн-Атрад і, повернувши на південь за верхніми водами Аскару, дістався північної частини Оссіріанду.

У видолинку між гірських підніж нижче від потоку Талосу Фінрод побачив вогні в сутіках і почув удалині звуки співу. Це його вкрай здивувало, бо Зелені ельфи тієї землі ночами не запалювали вогнів і не співали. Попервах він остерігався, бо думав, наче то зграї орків удалося проминути північну заставу, та, наближаючись, збагнув, що помилився: співаки виконували пісні мовою, якої раніше йому не доводилося чути, ні гномівською, ні орківською. Тоді Фелаґунд, мовчки стоячи під покровом темнотінних дерев, подивився вниз на табір і угледів там дивний народ.

Так-от, була то частина роду і послідовників Беора Старого, як почали його називати згодом, ватажка людей. Мандруючи зі Сходу і втративши чимало життів, люди під його проводом таки перебрели через Сині Гори — то було перше плем’я, що вступило до Белеріанду, — і вони співали, бо раділи та вірили, що врятувалися від усіх небезпек і прийшли нарешті в землю, де боятися нічого.

Довго спостерігав за ними Фелаґунд, і в серці його ворухнулася любов; але, доки всі люди не поснули, він не показувався з-за дерев. Тоді Фінрод пройшовся між сплячими і присів біля гаснучого вогню, що його ніхто не пильнував, і взяв грубу арфу, яку відклав убік Беор, і заграв на ній таку музику, якої людські вуха ніколи не чули; людей-бо ще ніхто не навчав мистецтва, хіба лише Темні ельфи в нетрях.

І от люди посхоплювались і слухали Фелаґундову гру на арфі та його спів, і кожен думав, наче перебуває в якомусь прегарному сні, аж доки помічав, що товариші поблизу також прокинулися; проте ніхто не говорив і не ворушився, поки Фелаґунд продовжував грати, бо музика його була прекрасна, а пісня — дивовижна. У словах ельфійського короля звучала мудрість, і серця, дослухаючись до нього, й собі мудрішали; бо речі, про які співав Фінрод: про створення Арди та про блаженство Аману по той бік морських сутінок — поставали перед людськими очима ясними видіннями, а ельфійську говірку кожен розум тлумачив відповідно до того, на що був здатен.

Тому-то люди й нарекли Короля Фелаґунда, першого елдара, котрий стрівся їм на шляху, Номом, тобто Мудрістю — мовою їхнього народу, а підданих його на той же манір назвали номінами, мудрими. Правду кажучи, спершу люди подумали, ніби Фелаґунд — один із валарів, котрі — про це вони знали з чуток — живуть далеко на Заході й котрі (каже дехто) стали причиною їхньої подорожі. Та Фелаґунд оселився з ними й навчив їх правдивого знання, і люди полюбили його, і визнали своїм володарем, і завжди відтоді були вірними дому Фінарфіна.

Власне, елдари краще за інші народи зналися на мовах; і крім того, Фелаґунд виявив, що може читати людські уми, ті думки, які люди бажали передати в мові, тож слова їхні легко було розтлумачити. Кажуть також, ніби ці люди тривалий час спілкувалися з Темними ельфами на