Читати книгу - "Рушниці Авалона"

був при смерті. А зараз ходімо зі мною! Це дуже важливо! Нам треба встигнути!

— Куди? Навіщо?

— У Лабіринт. Не можу відповісти навіщо — знаю тільки, що це дійсно дуже важливо. Підемо!

Ми вийшли з кімнати, прямуючи до найближчих сходів вниз. Два стражники, що стояли на верхній її майданчику, витягнулися по стійці смирно і не зробили спроби зупинити нас.

— Я радий, що у тебе є очі, — сказав Рендом. — Значить, мене не обдурили. А бачиш ти так само добре?

— Так. Я чув, ти все ще одружений?

— Вірно.

Ми спустилися на перший поверх і повернули праворуч. Поведінка стражників, що стояли на нижній площадці сходів, нічим не відрізнялося від поведінки їхніх товаришів.

— Вірно, — повторив він, слідуючи за мною до центру палацу. — Тебе це дивує, чи не так?

— Чесно кажучи, так. Я був впевнений, що ти постараєшся позбутися її рівно через рік, як тільки закінчиться термін твого перебування в Рембо.

— Я теж так думав. Але я полюбив її. Полюбив по-справжньому.

— У житті всяке буває.

Ми проминули мармурову вітальню і опинилися у довгому вузькому коридорі. Напівтемрява, пил колом… Я мимоволі здригнувся, згадавши, в якому стані перебував, коли був тут востаннє.

— І вона мене любить, — не змовкав Рендом. — Ніхто мене так не любив, як Віала.

— Я радий за тебе.

Ми підійшли до великих дверей, чомусь відкритих, за якими широкі спіральні сходи йшли далеко вниз, і швидко почали спускатися по сходинках.

— А я — ні, — заперечив він, намагаючись не відставати. — Мені зовсім не хотілося закохуватися. Ти ж знаєш — ми були бранцями. Хіба це життя для жінки?

— Зате тепер — найгірше позаду. Адже тебе заарештували за те, що ти вирішив помститися за мене і спробував убити Еріка?

— Так. Віала захотіла розділити мою долю.

— Я ніколи цього не забуду, Рендом.

Ми вже не йшли, а бігли, і ліхтарі, розташовані в сорока футах один від іншого висвітлювали нам шлях. Нескінченні східці… Сходові прольоти… Ми знаходилися у велетенській печері природного походження, яку ніхто і ніколи не досліджував. Я мимоволі подумав про в'язнів, які нудяться в похмурих підземеллях, і пообіцяв собі, що випущу їх на свободу або призначу їм не таке суворе покарання.

Хвилина йшла за хвилиною; далеко внизу виднілися слабкі відблиски смолоскипів.

— Є на світі дівчина, — сказав я, — по імені Дара. У мене були вагомі підстави вірити, що вона — праправнучка Бенедикта, і не тільки тому, що я почув про це з її власних уст. Я пояснив їй в кількох словах, що таке реальний світ, Відображення і Лабіринт, і вона загорілася бажанням негайно потрапити в Амбер, щоб пройти випробування, яке пройшли всі ми. Бачиш, до деякої міри Дара вже вміє управляти Відображеннями. Коли я бачив її востаннє, вона заганяла коня, прагнучи якомога швидше потрапити в Амбер. Але Бенедикт поклявся, що у нього немає ніякої праправнучки. Я не хочу підпускати Дару до Лабіринту на гарматний постріл. Я повинен допитати її.

— Дивно, — задумливо мовив Рендом. — Це дуже дивно. Ти правий. Треба з'ясувати, в чому тут справа. Думаєш, вона вже в Лабіринті?

— Якщо ні, чекати доведеться недовго.

Нарешті ми спустилися у напівтемний зал печери, і я пішов до бокового тунелю. У цей час Рендом вигукнув:

— Корвін! Почекай!

Різко зупинившись, я озирнувся, побачив, що він залишився на нижній площадці сходів і швидко підійшов до нього.

Мені не довелося ставити зайвих питань. Рендом схилився над високим бородатим чоловіком, розпростертим на підлозі.

— Убитий. Тільки що. Прекрасний удар шпаги. Дуже тонкий клинок.

— Ходімо!

І ми побігли по тунелю, у його кінець. Сьомі двері праворуч… Я вихопив Грейсвандір з піхов, побачивши, що ці величезні, кам'яні, охоплені металом двері розчинені навстіж.

Рендом не відставав від мене ні на крок.

Ми опинилися у великій кімнаті, схожій на танцювальний зал. Чорна гладка підлога блищала, як скло. На підлозі був викладений візерунок, який називався Лабіринтом. Холодний вогонь тремтів, виблискував і переливався, безперервно міняючи обриси. Його ажурний малюнок майже цілком складався з кривих ліній. Ми зупинилися на порозі, затамувавши подих.

По Лабіринту вже хтось ішов. Як завжди, у мене по тілу пробігли холодні мурашки. Дара? Неможливо було розрізнити фігуру, над якою піднімалися фонтани іскор. Але ким би не була людина, що вже пройшла Велику Дугу і наближалася до серії складних поворотів, в жилах його текла королівська кров, тому що будь-кого іншого Лабіринт давно знищив би.

Вогняна фігура того, кому залишилося пройти Останню Вуаль, безперервно змінювала обриси. Якісь дивні нез'ясовні почуття нахлинули на мене, сонми образів промайнули перед моїм внутрішнім поглядом. Потім Рендом судорожно зітхнув, і я немов прокинувся від летаргічного сну.

Обрис фігури здавався то величезним, заповнюючи собою всю кімнату, то крихітним або зовсім непомітним. На мить він став крихітною дівчиною — можливо, Дарою — з блискучими розпущеним волоссям, але тут же волосся перетворилися на великі зігнуті роги на квадратній голові, і чувся лише стукіт копит, коли їх кривоногий володар долав поворот за поворотом. Потім фігура перетворилася на величезну кішку… безлику жінку… крилату істоту дивовижної краси… жменю попелу.

— Дара! — Закричав я. — Це ти?!

Мені відповіла луна. Той, хто був у Лабіринті, витрачав залишки сил, проходячи Останню Вуаль. М'язи мої мимоволі напружилися, наче я чимось міг йому допомогти.

І нарешті воно з'явилося.

Так, це була Дара. Висока і прекрасна. Велична і жахлива в один і той же час. Мені здалося, що мозок мій розривається на частини. Руки її були підняті у пристрасному пориві, з губ лився нелюдський сміх. Я хотів відвернутися, але не зміг поворухнутися. Невже я дійсно обіймав, цілував, пестив… це? Я не міг зрозуміти, що зі мною відбувається.

Потім Дара глянула на мене.

— Мілорд Корвін, тепер ти владика Амбера?

Сам не знаю, як я знайшов у собі сили їй відповісти.

— Певною мірою.

— Добре! Тоді подивися на мене! Я твоя доля!

— Хто ти? Що ти?

— Цього ти ніколи не дізнаєшся. Занадто пізно. Ти запізнився.

— Не розумію. Що ти маєш на увазі?

— Амбер буде зруйнований.

І Дара зникла.

— Якого біса! — Вигукнув Рендом. — Хто вона така?

Я похитав головою.

— Не знаю. Але повинен дізнатися у що б то не стало, тому що тепер немає для мене нічого важливішого на світі.

Він стиснув мою руку.

— Корвін… воно… вона… говорила щиро. Думаєш, Амбер можна зруйнувати?

Я кивнув.

— Так.

— Що ти збираєшся робити?

Я вклав Грейсвандір у піхви і відвернувся.

— Зміцнювати міць держави. Тепер у мене є