Читати книгу - "Знамення Долі"

навколишнє середовище. Єдине, що ти не сказав мені тоді, це те, що тобі вдалося відшукати підходяще місце і побудувати машину.

Я кивнув.

— А як йдуть справи з твоїм планом створення нової компанії? — запитав я.

— Це я придумав тільки для того, щоб вивести тебе на відверту розмову.

— А хто такий Ден Мартінес, і що він говорив?

— Не знаю. — Він вловив мій недовірливий погляд і поспішно додав: — Я й справді його не знаю. І я як і раніше не знаю, чого ж він хотів і чому стріляв в нас.

— Люк, а чого ти, власне, хочеш?

— Ось зараз я хочу подивитися на твою диявольську машину, — відповів він. — Те, що ти її побудував у чорта на куличках, надає їй якісь особливі властивості?

— Так.

— А саме?

— А саме такі, про які я й не підозрював, на жаль.

— Назви хоч одну.

— Вибач, — сказав я, — але відповіді на питання — це гра для двох.

— Ей, я ж тебе тільки що витягнув з дірки в землі.

— Люк… у мене є підозри, що саме ти намагався вбити мене на протязі декількох років кожного останнього дня квітня?

— Так… але не останнім часом, — відповів він. — Чесно.

— Так, значить, ти справді намагався?

— Ну так… Але у мене були підстави.

Розумієш, це з біса довга історія, і…

— Боже мій, Люк! Що я тобі зробив?

— Все не так просто… — Зітхнув він.

Ми підійшли до підніжжя найближчого пагорба і почали підійматися на нього.

— Далі не треба, — сказав я. — На той бік нам не перейти.

Він завмер.

— Чому?

— У тридцяти або сорока футах закінчується атмосфера.

— Ти жартуєш?

Я мовчки похитав головою.

— І з того боку набагато гірше, — додав я. — Нам потрібно знайти прохід. Трохи далі вліво повинен бути такий…

Я повернувся і попрямував в ту сторону. Незабаром я почув звук кроків позаду.

— Значить, ти надав машині свій голос, — почув я за спиною голос Люка.

— Значить, так.

— Тепер я розумію, чого ти хотів, і що тут відбувалося. У цьому божевільному Відображенні твоя машина усвідомила себе. Вона вийшла з-під контролю, а тепер ти хочеш її вимкнути. Ось хто намагався вбити тебе чи змусити повернути назад, — твоє «Колесо-Привид». Вірно.

— Можливо.

— Чому ж ти не скористався Картою?

— Для такого місця як це, яке постійно перебуває в стані трансформації, неможливо зробити Карту. А що ти взагалі знаєш про Карти?

— Я знаю достатньо, — відповів він.

Я побачив попереду прохід, який шукав.

Перед самим входом я зупинився.

— Люк, — заговорив я, — я не знаю хто ти і чого хочеш, навіщо і як ти потрапив сюди, і ти, схоже, не квапишся розповісти мені про це, тому я розповім тобі дещо сам, безплатно.

Далі нас чекає дуже небезпечний шлях. Можливо, тобі варто було б повернутися туди, звідки ти прийшов, і залишити цю справу на мене одного. Тобі немає сенсу піддавати себе небезпеці.

— Мені здається, сенс є, — не погодився Люк. — До того ж, я можу тобі придатися.

— Яким чином?

Він знизав плечима.

— Йдемо далі, Мерлін. Я хочу побачити її на власні очі.

— Гаразд. Раз так, пішли.

Я повів його у вузький прохід у розколотій скелі.

10

Коридор був занурений в напівтемряву і місцями дуже вузький. У міру нашого просування вперед ставало все холодніше, але через деякий час ми опинилися на скельній площадці, що виходила до димлячої ями. В повітрі тхнуло чимось на зразок аміаку, ноги в мене замерзли, а лице палало, як і повинно було тут бути.

Я з зусиллям моргнув пару раз, вивчаючи нові обриси Лабіринту, проступаючі крізь пливучий туман. Над усім простором висіла туманна пелена кольору перлин, і крізь цю напівтемряву іноді виблискували помаранчеві спалахи.

— Де ж воно? — З цікавістю запитав Люк.

Я показав прямо вперед, де тільки що зблиснув черговий спалах.

— Там, — відповів я.

Якраз в цей момент туман злегка розвіявся, і ми побачили кілька похмурих гребенів, розділених чорними сідловинами. Гребені ці зигзагами йшли до остова, який нагадував фортецю через оточучу його низьку стіну, за якою виднілося кілька металевих конструкцій.

— Локальний Лабіринт, — пробурмотів Люк. — Ми підемо низом чи по гребеню стіни? — Я посміхнувся.

— По різному, іноді понизу, а іноді верхи.

— Ну а куди зараз?

— Ще не знаю. Мені щоразу доводиться заново його вивчати. Потрібен час… Бачиш, він постійно змінюється, і тут можливі сюрпризи.

— Сюрпризи?

— Ну, бачиш, вся ця чортова перечниця плаває в озері рідкого гелію і водню. Навколо неї переміщається Лабіринт. Кожного разу він інший. Крім того, не можна забувати про атмосферу. Якщо піти прямо по гребеню, то місцями опинишся за її межами і, природно довго не протримаєшся. Температура теж коливається від страшної спеки до моторошного холоду. Потрібно знати, коли повзти, коли дертися, коли робити ще що-небудь, і взагалі — в який бік іти.

— А як ти все це визначаєш?

— Але-але! — Похитав я головою. — Я беру тебе з собою, але це ще не означає, що я розкрию тобі всі секрети.

Туман почав знову підніматися з глибини западини, збираючись у маленькі хмарки.

— Тепер я розумію, чому для цього місця не можна виготовити Карту, — сказав він.

— Так… — Сказав я трохи згодом. — Ну, гаразд, сюди.

— А що, якщо воно на нас нападе, поки ми в Лабіринті? — Запитав Люк.

— Можеш залишатися тут, якщо хочеш, — замість відповіді сказав я.

— Ні. Ти справді хочеш вимкнути це?

— Ще не знаю. Пішли.

Я зробив кілька кроків вперед і вправо. У повітрі наді мною виникло слабке світлове коло. потім воно стало яскравішим. Я відчув руку на своєму плечі.

— Що… — Почав було він.

— Ні кроку далі! — Вимовив раптом голос, в якому я впізнав свій власний.

— Я думаю, ми можемо домовитися, — швидко сказав я. — У мене є деякі ідеї, і…

— Ні! — Рішуче відповів Привид. — Я чув слова Рендома і розумію, що він наказав.

— Я готовий не підкоритися його наказу, — сказав я, — якщо буде кращий варіант.

— Ти хочеш просто обманути мене. Ти хочеш МЕНЕ вимкнути!

— Цією демонстрацією сили ти тільки погіршуєш положення, — продовжував я. — Зараз я пройду і…

— Ні!

З кола вдарив могутній порив вітру.

Я похитнувся і побачив, як мій рукав став спочатку коричневим, а потім помаранчевим. Прямо на моїх очах він почав розсипатися на порох.

— Що ти робиш? Мені треба з тобою поговорити, пояснити тобі…

— Не тут! Не зараз! Ніколи!

Мене відкинуло від Люка. він піймав мене, впавши на одне коліно. Нас вдарило