Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

оженився другий раз. Прийшла до хати не сама мачуха, а привела ще й свою доньку.

Була її донька дуже лінива, а мачуха сварлива. Пожив трохи чоловік, а далі побачив, що добра не буде, й пішов на заробітки.

Тяжко було дітям коло мачухи, коли він був удома, а тепер ще тяжче стало. Ще сонце не сходить, а мачуха будить Оленку, аби до роботи ставала. Своїй доньці теплої води наливає, а Івасик у холодній вмивається. Лінивій доньці молока свіжого дає, а Оленці — штурханців у плечі.

Поснідає лінива дівчина й знову спати в садочку лягає, а двоє сиріт цілий день працюють.

Але мачусі всього було мало і мало. Найбільше злило її, що рідна донька сохла і чорніла, а Оленка з кожним днем розквітала, як у городі ружа. І задумала вона звести дітей зі світу. Одного дня проганяє сиріт із рідного дому:

– Ідіть служити і не вертайтеся. Я не маю чим годувати нероб.

Взяла Оленка Івася за руку, заплакали й пішли у світи.

А мачуха була чарівницею. Випустила з рукава чорну ворону і наказала їй висушити всі криниці, потічки, річки й озера, куди пішли Оленка з Івасем.

Йшли сиротята, йшли, Івасик дуже втомився і захотів пити. Побачив він коров'ячий слід, а в нім дощову воду і каже:

— Я нап'юся, Оленко.

— Не пий, Івасику, бо станеш телятком.

Далі побачили свинячий слід, а в нім воду.

— Я вип'ю цю воду, — каже Івасик.

— Не пий, братчику, бо станеш поросятком.

Але зустрівся їм овечий слід з водою. І не встигла Оленка слово вимовити, як Івасик припав до нього і вмить став баранцем.

Заплакала Оленка:

— Що мені тепер з тобою робити?

Зняла з себе пояс і веде баранця за собою. А ніде нема ні села, ні води. Аж далеко-далеко побачила палац. Підійшли вони ближче, а за палацом — сад, річка, луги і на брамі стоїть вродливий царевич. Проситься Оленка:

— Чи не взяли б ви мене на службу?

Подивився царевич, що Оленка дуже вродлива й каже:

— Чи не була б ти мені за жінку, бо я нікого не маю.

— Стану, але при одній умові, що цей баранець буде всюди зі мною. Що я буду їсти, те й він нехай їсть, де я буду спати, нехай і він там спить.

Так жили вони всі троє в добрі та гаразді. Царевич ходить на полювання, а Оленка з братом-баранцем вдома. Вона прибирає, пере, варить. Але мачуха питає чорної ворони, чи загинули діти, і чує, що живі-здорові.

Переодягається мачуха-чарівниця з донькою так, аби їх Оленка не впізнала, і разом ідуть до палацу. Царевич на полюванні, а тут сонце пече. Каже чарівниця:

— Ходімо, Оленко, купатися.

Прийшли до річки, роздягаються. А мачуха зайшла ззаду, скрутила назад руки, зв'язала осокою, до шиї камінь прив'язала й кинула Оленку У воду.

Каже чарівниця дочці:

— Тепер царевич буде твоїм чоловіком. Іди до палацу, лягай на її ліжко і чекай його.

Повертається царевич з полювання, а Оленка не зустрічає його. Входить до палацу, а вона лежить чорна, марна і з очима лютими.

— Чого ти так змарніла, Оленко?

— Я дуже хвора.

— А чим тебе рятувати?

— Заріж он того баранчика і звари мені з нього печінку і серце.

— Нехай буде так.

Пішов царевич ножа гострити, а баранець прибігає і проситься:

— Пусти мене з річкою попрощатися.

— Біжи, попрощайся.

Прибіг Івасик-баранець до річки й просить:

— Оленко-сестричко, рятуй мене. Хочуть мене зарізати — вже ножі точать.

А ріка відповідає:

— Я тебе вже не врятую. На мені камінь лежить і руки мої зв'язані.

Прибігає баранець, а на нього вже ніж гострий чекає.

Проситься ще раз:

— Пусти мене, царевичу, ще раз до річки, бо я ще не попрощався.

Відпустив його царевич, а сам пішов за ним. Сховався за кущ і слухає.

— Врятуй мене, Оленко, бо я вже зараз маю вмерти.

А річка відповідає Оленчиним голосом:

— Не врятую тебе, Івасику-братику, бо на грудях важкий камінь лежить і руки зв'язані.

А в цю хвилину крикнув царевич слугам нести сіті. Закинули слуги сіті в річку й витягли з води Оленку. Розв'язали руки, зняли з шиї камінь, покропили цілющою водою, і вона ожила. Питають, як так сталося. І вона розповіла про все.

Знайшли стару мачуху-чарівницю, зв'язали її разом з дочкою і кажуть:

— Прощайтеся з цим світом, прокляті.

Почали вони проситися, але царевич витяг револьвер і забив мачуху разом з донькою. Як викинули їх за браму, то все розквітло: сухі дерева, зів'ялі квіти, трава. А з баранця знов зробився Івасик.

І на цьому кінець.

Про братів-близнюків

Був колись цар і мав файну жінку. При пологах вона вмерла, і залишилося двоє сиріт-близнюків. Були то діти як діти, лише мали золоте волосся на голові.

Скоро цар оженився другий раз. Але мачуха дуже не любила цих двох хлопців.

У короткім часі цар збирається в похід, а синів залишає з жінкою.

А було це влітку, на лугах повно квітів, і діти бігають, збирають їх.

Одного разу побігли золотоголові брати аж над річку, а мачуха підкралася й штовхнула їх у воду. Того ж самого дня вернувся додому цар і питає:

— Чому не зустрічають мене сини?

А жінка відповідає:

— Ой, нема твоїх синів! Пішли на прогулянку й не вернулися.

Казав цар шукати, але ніде їх не знайшли.

Вже лягають спати, лише царева жінка не спить. Бачить вона через вікно, що лугом ідуть дві золоті тіні. Мачуха закрила вікно, лягла і вже не вставала, бо боялася.

А в царя була наймичка, що дуже кохалася в квітах. Взяла вона коновки, набрала з річки води і поливає квіти перед палацом. Полила і теж пішла спати.

На ранок перед вікнами палацу у городчику виросла велика яблуня, а на ній — два золоті яблуки. Але мачуха здогадалася і каже цареві:

— Я дуже хочу тих яблук. Скажи, аби зрубали дерево і принесли мені яблука на обід.

Та наймичці приснився вночі сон, що хтось говорить, аби вона взяла з яблуні дві тріски і поклала у гній. Наймичка так зробила. І з тих двох трісок виросли два явори. Ростуть день, ростуть два — вже великі — і ніби не шумлять, а говорять голосами тих хлопчиків:

— Нас зла мачуха стратила, а тато того не знає.

Підслухала їх розмову царева жінка й каже:

— Царю, як ти мені чоловік, то зрубай два явори і зроби мені