Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

не було з ким. Хоча Анну Степанівну досить важко було відірвати від роздумів над власними проблемами, і коли їй не вдавалося розповідати про них, вона незадоволено замовкала, але слухала неуважно, продовжуючи думати про своє. А її поради переважно бували одноманітними:

— Та шо ти, Надєнька, брось, развє це проблема. От у мене зять…

І Надія Петрівна слухняно переключалася на серіал про зятя, який після виходу діяльної Анни Степанівни на пенсію став єдиною розвагою колишньої виховательки. І коли історія з квартирою завершилася цілковитою і неминучою поразкою зятя, Анна Степанівна після короткої ейфорії відчула пустку в житті. Тепер їй не було на кого скерувати бурхливу діяльність, і вона навіть схудла і засумувала, виказуючи тривожні і знайомі Надії Петрівні ще з часів, коли живий був чоловік, симптоми.

— От, Надєнька, і пройшла жисть. А шо осталось? Біда, — резюмувала Анна Степанівна, і тепер її обличчя вже не розпогоджувалося після третьої чарки, а навпаки, ставало ще сумнішим і більш розгубленим, і вона вже без колишнього апетиту закушувала кров’янкою, купленою спеціально до її приходу.

Пан Орест полагодив трубу дуже швидко. Надія Петрівна запросила його до столу, і вони посиділи втрьох із Данутою Йосипівною, яка того дня затрималася довше, ніж звичайно, і навіть погодилася випити чарочку вишневої настійки, власноруч приготованої Надією Петрівною для особливих оказій. Пан Орест відмовився від горілки і також випив чарочку вишнівки, оцінивши вишуканий смак і особливий рецепт. Вони з Надією Петрівною розговорилися, виявивши чимало спільних інтересів, — дача, пасіка, потаємна алхімія консервування, заквашування і навіть випікання, — у всьому цьому пан Орест орієнтувався значно краще, ніж усі чоловіки, яких знала Надія Петрівна.

Наступного дня він прийшов перевірити, чи труба не протікає, і приніс смородинівку власного виробництва. Вони знову чаювали, поглинуті магією взаємного розуміння, яке не вимагало навіть слів. Пан Орест із насолодою спостерігав, як ретельно Надія Петрівна обдає чайник для заварки кип’ятком, як дбайливо і з любов’ю зберігає трави, власноруч зібрані, висушені і складені у зворушливі саморобні прозорі пакуночки, кожен із яких був підписаний. На вирізаному із зошита в клітинку прямокутничку друкованими літерами стояло: «меліса лимонна», «м’ята яблучна» чи «ехінацея пурпурова». У кухонних шафках пана Ореста все було розкладено так само старанно, і навіть пакуночки він виготовляв схожі й теж любив додавати до чорного чаю трохи пахучої меліси. Він ретельно випитував Надію Петрівну, як саме вона обробляє малину на зиму та підрізає кущі смородини на дачі, і за яким рецептом закручує огірки, але вже наперед відчував, що відповіді будуть саме такими, як потрібно, що все вона робить правильно, точнісінько так само, як робив би він сам на її місці і як робить на своєму. І це відчуття правильності давало йому млосну насолоду, яка повільно розтікалася по розігрітому смородинівкою тілі. Йому було добре тут, на цій затишній кухні, і не хотілося нікуди йти, а тільки залишитися тут назавжди і безкінечно продовжувати цю розмову, головним у якій, безперечно, було не те, про що говорилося, а цей ефект взаємного впізнавання, схожого на сон, у якому бредеш навмання, але з впевненістю, що так і треба, аби дістатися до мети. І при цьому ні мета, ні напрямок руху не мають значення, важливим є тільки цей стан приємної розмореності. На прощання пан Орест запропонував поїхати наступного дня на дачу Надії Петрівни, де він міг би допомогти їй із чоловічою роботою, бо вона поскаржилася, що чоловічих рук там бракує найбільше.

— Знаєш, Анічка, я хотіла б порадитися з тобою, — несміливо почала Надія Петрівна, після того як терпляче вислухала в черговий раз історію про колишнього зятя, що її Анна Степанівна тепер щоразу повторювала у скороченому варіанті, час від часу перериваючи сама себе ритуальним «ти не представляєш, Надєнька, шо я з ним натерпілася» і сумовито поглядаючи на черстве вівсяне печиво. Відчувалося, що вона скучила за зятем і за адреналіном, якого їй тепер явно бракувало. Жити в мирі з собою і оточенням було для Анни Степанівни справжньою мукою. Зате цього разу вона відреагувала на слова подруги не заглибленим у себе мовчанням, як звикло, а чимось схожим на слабке зацікавлення. Підбадьорена увагою, Надія Петрівна розповіла детальніше, а не як завжди, ковтаючи слова і поспіхом, аби не занадто втомити нетерплячу подругу своїми проблемами.

Вона червоніла і затиналась, детально описувала всі приваби працьовитого, непитущого і хазяйновитого пана Ореста, захоплено розповідала, як багато корисного зробив він на її дачі, як порадив і допоміг. Згадала про те, що він овдовів майже тоді ж, як і вона, це чомусь видавалося їй важливим знаком. А в кінці, ніби остаточний аргумент, навіть показала полагоджену ним трубу.

— Ну і шо? — зацікавилася Анна Степанівна.

— Ну, знаєш, — ще більше почервоніла Надія Петрівна і зізналася, що пан Орест запропонував їй жити разом.

— Знаєш, у нього вік і в мене. Тиск, серце, та і веселіше удвох. Навіть не знаю, що робити. Дітям ще нічого не казала. Думала, пораджуся з тобою, — Надія Петрівна запобігливо зазирала в очі подруги і продовжувала називати дедалі поважніші меркантильні аргументи на користь майбутнього альянсу, але так і не наважилася зізнатися, що насправді думає вона зовсім не про це. Що відтоді, як вони познайомилися з паном Орестом, вона почуває себе якось дивно, тепер їй щоночі сняться ластівки, які сідають їй на груди, і від цього їй стає лоскітно і приємно, вона сміється і прокидається. А потім увесь день ходить піднесена і замріяна, як колись давно чи навіть ніколи раніше, їй страшно подумати про те, що, можливо, таке з нею вперше. Адже думати так у її віці, коли вона поховала чоловіка і виростила двох синів, дуже непристойно.

Від несподіванки Анна Степанівна аж протверезіла:

— Надєнька, та ти шо, здуріла? В твойом-то возрастє! Це ж навєрно квартирний аферист якийсь. І не вздумай його більше пускать. Та як ти можеш вірить людям тепер? Дивись, скільки год я від зятя не могла відбитись. А у мене ж іще три квартири без того. А де ти будеш жить, як він тебе вигоне? Про дітей подумай.

Але Надії Петрівні зовсім не хотілося думати про дітей. Вона вже шкодувала, що розповіла Анні Степанівні свою таємницю. З Анною Степанівною взагалі складно говорити, її можна хіба що слухати, фіксуючи в пам’яті поступову видозміну безкінечної історії про зятя, яка поволі набирала рис епосу, дедалі більше втрачаючи реалістичність, ще трохи, і вона перетвориться на справжню фантасмагорію, в якій