Читати книгу - "Інферно"

рот рукою і з жахом витріщилася на порожню шафу. Її дихання пришвидшилося, і вона схопилася за стовпчик, щоби не впасти. Нарешті вона спромоглася відірвати погляд від порожньої шафи й почвалала на хитких ногах до нічних сторожів біля парадного входу.

— La maschera di Dante! — кричала вона, мов божевільна. — La maschera di Dante è sparita! (Маска Данте зникла!)

Розділ 40

Марта Альварес стояла й тремтіла перед порожньою експонатною шафою. Вона сподівалася, що напруженість, яка ширилася в її животі, спричинена страхом, а не пологовими переймами.

Посмертна маска Данте зникла!

Двоє сторожів розвинули бурхливу діяльність; швидко прибігши до андито й узрівши порожню шафу, вони почали діяти. Один із них кинувся до сусідньої кімнати відео- спостереження, щоби переглянути записи, зроблені камерами стеження минулої ночі, а другий швидко зателефонував до поліції й доповів про пограбування.

— La polizia arriverà tra venti minuti! — сказав Марті охоронець, скінчивши розмову з поліцією.

— Двадцять хвилин?! — гнівно вигукнула вона. — Які двадцять хвилин?! У нас украли безцінний експонат, а ви кажете — двадцять хвилин!

Сторож пояснив, що поліція займається значно важливішою проблемою, тому не може швидко знайти вільного працівника, який взявся б за розслідування пограбування.

— Che cosa potrebbe esserci di più grave?! (А що може бути серйознішим за такий злочин?!) — розлючено вигукнула Марта.

Ленґдон і Сієнна обмінялися стривоженими поглядами, і Марта відчула, що обидва її гостя спантеличені. «Недивно, — подумала вона. — Вони просто зайшли поглянути на маску, а тут тобі крадіжка, очевидцями наслідків якої їм довелося стати. Вочевидь, хтось учора вночі проник до галереї й викрав посмертну маску Данте».

Марта знала, що в музеї є багато значно цінніших експонатів, які можна було поцупити, тому дякувала долі, що не сталося гіршого. Одначе це була перша крадіжка в історії музею. «І я навіть не знаю, якою інструкцією маю керуватися!»

Марта раптом знову відчула слабкість у ногах і вхопилася за стовпчик, щоби не впасти.

Обидва приголомшені й спантеличені охоронці детально розповідали жінці про свої дії та події минулої ночі: близько десятої увійшли Марта з Дуоміно та Ленґдоном. Невдовзі вони покинули музей. Сторожі замкнули двері, увімкнули систему сигналізації, і відтоді, наскільки їм відомо, ніхто до галереї не входив і не виходив.

— Цього не може бути! — шпетила їх Марта італійською. — Маска залишалася в шафі, коли ми втрьох пішли з музею минулої ночі, тому, вочевидь, після того в галереї хтось побував!

Охоронці безпорадно скинули руки догори.

— Noi non abbiamo visto nessuno! (Уночі ми тут нікого не бачили!)

Тепер, знаючи, що сюди невдовзі прибуде поліція, Марта рушила до кімнати відеоконтролю настільки швидко, наскільки дозволяла її вагітність. Ленґдон і Сієнна знервовано поквапилися слідком за нею.

«Відео з камер спостереження, — подумала Марта. — На ньому буде добре видно, хто побував тут минулої ночі!»

* * *

А на відстані трьох кварталів, на містку Понте Веккіо, Ваєнта відступила в затінок, побачивши двох поліцейських із фото Ленґдона в руках, що рухалися крізь натовп, уважно продивляючись прилеглу територію.

Коли працівники поліції наблизилися до Ваєнти, в одного з них озвалася рація — то було рутинне оповіщення всіх, хто на зв’язку. Повідомлення прозвучало італійською мовою, але Ваєнта второпала його сенс: усі, хто перебуває в районі Палацо Веккіо, мають з’явитися до музею палацу, щоби записати свідчення.

Поліцейські майже не зреагували на почуте, а Ваєнта нашорошила вуха.

Il Museo di Palazzo Vecchio?

Минулої ночі те фіаско, яке коштувало Ваєнті кар’єри, сталося на алеї саме біля Палацо Веккіо.

А оповіщення тривало, і рація потріскувала статичним електричним струмом; повідомлення було майже нерозбірливе за винятком двох слів, які чулися дуже чітко: «Данте Аліґ’єрі».

Тіло Ваєнти вмить напружилося. «Данте Аліґ’єрі?» Навряд чи це випадковість. Вона крутнулася в напрямку Палацо Веккіо й увіп’ялася поглядом у його зубчасту вежу, що бовваніла над дахами сусідніх будинків.

«Що ж трапилося в тому музеї? І коли?»

Ваєнта була оперативником-аналітиком достатньо довго, щоб усвідомити: випадкові збіги обставин трапляються значно рідше, аніж гадає більшість людей. «Музей у Палацо Веккіо... і Данте?» Це неодмінно мало стосунок до Ленґдона.

Ваєнта підозрювала, що Ленґдон обов’язково повернеться до Старого міста. Це було б логічно — саме в Старому місті професор був учора вночі, коли все почало розвалюватися на шматки. І тепер, стоячи на мосту вдень, Ваєнта подумала: «А що, як Ленґдону якимось чином вдалося добратися до Палацо Веккіо і знайти те, що він шукав?» Вона не сумнівалася, що професор потрапив до Старого міста не через Понте Веккіо. Було багато інших містків, однак усі вони розташовувалися так далеко від садів Боболі, що дістатися через них пішки до Старого міста просто неможливо.

Ваєнта помітила, як під містком швидко промайнув чотиримісний човен для академічного веслування. На його корпусі виднівся напис: «SOCIETÀ CANOTTIERI FIRENZE» («ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ ВЕСЛУВАЛЬНИЙ КЛУБ»). Яскраві червоно-білі весла човна піднімалися й опускалися бездоганно злагоджено.

«А може, Ленґдон переплив річку на човні?» Це здавалося малоймовірним, але інтуїція підказувала їй, що поліцейське повідомлення стосовно Палацо Веккіо було тією зачіпкою, якою їй слід скористатися.

— Будь ласка, усім вимкнути камери! — гукнула якась жінка англійською, у якій чувся сильний акцент.

Ваєнта обернулася й побачила кумедний помаранчевий помпон, що теліпався на патичку, — то жінка-гід намагалася перегнати свою невеличку отару туристів через Понте Веккіо.

— Над вами — найбільший шедевр Базарі! — вигукнула жінка з добре тренованим ентузіазмом, піднявши свій патичок із помпоном і закликаючи всіх поглянути вгору.

Ваєнта тільки тепер помітила над собою конструкцію, яка тягнулася над вершечками крамниць.

— Це коридор Базарі, — заявила жінка-гід. — Завдовжки близько півмілі, він забезпечував родині Медичі безпечний перехід від Палацо Пітті до Палацо Веккіо.

Ваєнта придивилася до схожої на тунель конструкції над своєю головою. Вона чула про цей коридор, але знала про нього вкрай обмаль.

«Він веде до Палацо Веккіо?»

— Ті нечисленні, хто має зв’язки у вищих колах суспільства, — продовжувала гід, — і досі мають змогу скористатися цим коридором. Це видовищна мистецька галерея, що простягнулася від Палацо Веккіо до північно-східного краю садів Боболі.

Те, що гід сказала опісля, Ваєнта вже не чула.

Бо притьмом кинулася до свого мотоцикла.

Розділ 41

Шви на голові Ленґдона знову заболіли, коли вони з Мартою й двома охоронцями увіпхалися до кімнати відеоспостереження. Тісна кімната виявилася колишньою переробленою роздягальнею, де дзижчали комп’ютери та монітори. Усередині