Читати книгу - "Джури-характерники"

лаштувалися в дорогу веслярі з повними човнами.

— А з возами що робитимемо? — підбіг до Вирвизуба замазюканий у річковій твані козак.

— З возами? — Вирвизуб кинув погляд на Швайку. — Як ти гадаєш, Пилипе?

— Ну, в степу ми б дали їм раду, — відказав той. — Прив’язали б один до одного, стали б за ними — і ні який татарин нас не злякав би!

— Це, звісно, — згодився Колотнеча. — Слухайте, а чом би й нам тут таке не зробити? Вибрати острів, оточити його по краю возами — і сам біс нам не страшний, не те, що татарин. А що битися з ними доведеться не сьогодні-завтра — то вже точно. Татарин — він не такий, щоб під серцем когось терпіти!

Він повернувся до візників, які ходили з мазницями біля коліс і загукав:

— Гей, товариство, ану знімайте з возів колеса, і вкладайте їх разом зі збіжжям! А вози прив’язуйте до човнів і теж тягніть у плавні. Доброму хазяїнові, знаєте, все знадобиться!

Черкаські возії одразу кинулися до роботи, а от переяславці завагалися. Хоча й разом їхали, проте у кожного свій отаман… Їхні погляди зупинилися на Швайці.

Та поки Швайка думав, втрутився Вирвизуб.

— Не поспішайте розбирати вози, — застеріг він. Вози нам ще не раз знадобляться.

— Це ж навіщо? — підняв брову Колотнеча.

— А ви що, хіба не в куренях збираєтесь жити? — запитав Вирвизуб. — Чи, може, гадаєте, що вони тут ростуть, як гриби? Ні, без лат та паколів нам не обійтися. А вони де? Звісно, в байраках.

— Так би й сказав, — гмукнув Колотнеча. — А то все на гриби вернеш… — Він махнув до возіїв рукою, аби ті лишили вози у спокої і знову звернувся до Вирвизуба. — То що робити далі? — запитав він. — Чи ти збираєшся тримати нас тут до кінця світу?

— Самі винні, — усміхнувся Вирвизуб у русявий вус. — Оце думав покатати вас на човнах, та ви навезли стільки, що мені й самому у них місця не стане. Так що краще їдьмо понад берегом до Тягинки. Є тут така річка. І острів над нею гарний, та ще й не один. А головне — під боком брід через Дніпро, що ним татари люблять переправлятися на правий берег. Кращого місця, щоб їх поколошкати, й шукати не треба. — І перший рушив уподовж берега.

Швайка з Колотнечею поїхали поруч. Якийсь час мовчали, оглядаючи безмежний простір, який ділився на дві майже рівні половини: одна — блакитна прозорінь Дніпра, інша — споловілий, вигорілий під сонцем степ.

— Ну, як живете? — порушив мовчанку Швайка.

— Незабаром сам побачиш, — відказав Вирвизуб. — А взагалі, Пилипе, мав ти рацію коли казав, що тут татарин зовсім не той, що над Пслом чи біля Сули. Ці ногаями себе називають. Кажуть, що був колись такий дуже войовничий хан, а вони від нього пішли… — Вирвизуб поправив оселедця, щоб спадав за вухо. — Віриш, я б за одного нашого татарина п’ятьох ногайців не пошкодував би. Бо присульські татари і мову нашу знають, і посміхаються часом. А тут про нашого брата й не чули. А що вже злості у них! Тож почуваємося ми тут, як ґедзь у мурашнику. Не повірите: жодного дня без бійки не обходиться.

— Я щось не пам’ятаю, аби тебе хтось сюди на налигачі тяг, — усміхнувся Швайка.

— А хіба я кажу, що тут погано? — здивувався Вирвизуб. — Ні, отаборилися ми тут нічогенько, так просто нас звідсіля не виколупаєш. Одне лиш кепсько — харчів малувато.

— Зате риби, мабуть, скільки завгодно, — перебив його Грицик.

— Нам ця риба вже в печінках сидить. На ранок, на обід, на вечерю — сама риба. Без нічого. І так — день у день. От добре, що привезли нам зерна. А змолоти його… у нас тут є умільці. Вони за день зведуть такого млина, що й у пана не зустрінеш.

— Я все розумію, — втрутився Колотнеча. — Не розумію тільки, чого ти, Стефане, саме сюди з хлопцями прийшов. Це ж треба забратися у таку далечінь! Краще б уже засів десь біля порогів чи приєднався до нас.

— До вас — це куди? — діловито поцікавився Вирвизуб.

— Та в Чорний ліс, куди ж іще.

— А хіба наш староста вашому не казав, з якого лиха ми сюди забралися?

— Може, й казав, проте на ту розмову мене не запрошували, — відказав Колотнеча і задивився на хмари. У нього був вигляд людини, яка дуже хоче, щоб її переконали.

Вирвизуб скосив очі на Швайку. Запитав:

— Розказати йому?

— Звісно, — кивнув той головою. — Тепер, схоже, ми надовго пов’язані одним мотузком.

Вирвизуб почухав потилицю.

— Ну гаразд, слухай. До прикладу, Федоре, оселилися ми з тобою десь над порогами чи в твоєму Чорному лісі. Ну, то й що зробить татарин, коли довідається про це, га?

— Як що? Спробує відтіснити нас звідтіля.

— А коли не вдасться?

— Обирає дорогу подалі від нас.

— От-от! Прокрадеться, значить, Дніпровим пониззям, потім Інгульцем чи Інгулем, а то й по Бугу шасне вгору — і шукай вітра в полі! І поки ти винюшкуватимеш його слід, — він встигне тричі змотатися, скажімо, під Винницю і назад. Ні, Федоре, тут наше місце, тільки тут. Під самісіньким кримським боком. Бо хоч би куди вони посунули — на Сулу чи на Рось — а проходитимуть повз нас.

— І вибір у нас значно більший, ніж було раніше, — підтримав Вирвизуба Швайка. — Або кілка їм у бік, або самим погуляти по їхніх кримських аулах, або, коли сил малувато — погнати гінців із попередженням.

— Що правда, то правда, — згодився Вирвизуб. — Ох, була б у мене сила — вони б узагалі не витикали свого носа з Криму!

— І що б ти їм зробив? — поцікавився Колотнеча.

— Та вже ж не погладив би по голові. Вийшли б, скажімо, татари на лови, а я зі своїми хлопцями — шасть у Крим — і шаблею по їхніх виродках. Всіх би під корінь. Дізналися б тоді, що то значить — повертатися на попелище.

Запала мовчанка. Тільки коли спускалися у видолинок,