Читати книгу - "Зло не має влади"

я обличчя схоплюю миттю, робота така. А тут… Наче туман. Не запам’ятовується — і все. Відведеш погляд, і ввижається якась нісенітниця, очі мов дірки, рот як тріщина. А знову подивишся — начебто нічого собі тітка, звичайна.

— І саме вона розкидала монетки бажань, — сказала я пошепки.

— Так… Люд розщедрився, справжніми монетами платив за такі дурниці. Улейка одну підібрала…

Він щось іще казав, але я не чула. Королева Туману, вона ж Мрячна Бабера. Одвічний ворог Оберона. Ворог Королівства. Мій особистий ворог.

«У мене є Королівство, — сказав колись Оберон. — А в неї — тільки туман над прірвою, тільки холодець невідкритого світу… Вона там живе. Завжди».

Як же це було давно! Того дня, коли я отримала свій посох. Королівство тільки вирушило в дорогу, ми готувалися вступити на невідкриті землі, населені чудовиськами. Я була тоді дурненькою малою дівчинкою, але Оберон розмовляв зі мною, як із рівнею.

«А… чого вона від нас хоче?». «Нічого особливого. Вона хоче, щоб нас не було». «Чому? Що ми їй зробили?». «Ми пов’язуємо тонкий світ із «грубим». А вона розділяє їх назавжди. Якщо нас не буде — настане привілля для неї…»

Тоді я не зрозуміла його до кінця. Далі дуже багато всього трапилось, і лише тепер, здається, розумію.

Ось фея над квіточкою — до того чарівна, що навіть здається вигаданою. Оце торговець у крамниці — не вигаданий, діловитий, і нічого чарівного в ньому нема; Королівство з’єднує те, що з’єднати, здавалося б, не можна. Робить чарівництво реальним, а в найбуденнішу повсякденність вносить таке, до чого не можна доторкнутися рукою…

Мрячна Бабера, яка з давніх-давен мріє знищити Оберона та вбити мене, нарешті домоглася свого. І марно ганятися за нею околицями світу, шукати на невідкритих землях, погрожувати мечем або посохом: справу зроблено велике бажання Едни переплавилося на величезне й страшне чаклунство…

— То що ж відьма? — нагадав про себе скульптор. — Я ж бо сподівався, магу дороги, що ти її виженеш…

— Та жінка не відьма. Вона так само задумала бажання на монеті.

Скульптор підніс до очей ланцюжок; монета-кулон погойдувалася, кидаючи відблиски на його суворе обличчя.

— Я не знаю, що це, — голос скульптора здригнувся. — Я не маг і не вчений, але скажу тобі відразу: це не просто монетка бажання. Відьма обдурила тебе.

— Її обдурили. Чи вона сама себе обдурила.

Він недовірливо похитав головою.

— Усяке буває, — кинув невиразно.

Оглянув мене з голови до ніг із жалем; он які бувають дурні довірливі маги, читалося в його погляді.

— Спасибі вам, — сказала я. — Мені час іти.

Я за інерцією квапилася. Ще й досі здавалося, що треба швидко, дуже швидко зробити важливу справу — знайти сліди Оберона; а тим часом я цілком розуміла, що час пошуків збіг.

* * *

Чисте повітря Королівства вдарило мені в обличчя — чисте повітря з ледь відчутним присмаком диму. Я стояла перед замком, біля самих воріт. Масляниста вода в рову була затягнута брижами — такі брижі з’являються в повнім цебрі, якщо вдарити по ньому ногою.

У Королівстві тремтіла земля. Здригалася, наче від страху: грум. Грум-м-м. Глинистими стінками рову скочувалися камінчики. Навколо стояла щільна пітьма, та вже наближався світанок. Сарані залишилася до мети, можливо, тисяча кроків. Може, й менше.

Замок був покинутий, ніде не виднілося й вогника. Я подумала про Гарольда — де він, що з ним? Згадала, як він назвав мене посібницею некроманта, і стисла зуби. Розбіглася й злетіла в темне, вкрите хмарами небо.

У темряві замок здавався викарбуваним на сірому металі. У мага, який дивиться нічним зором, очі світяться, мов два зелені ліхтарі. Якщо мене помітять шпигуни нового короля — впізнають і донесуть; втім, я знайду некроманта раніше.

Звідтоді як Максиміліан став дорослим, ми ще ніколи не сходилися з ним у двобої. Я відчувала, що час цей наближається. І добре, якби двобій був чесним… Хоча надії на це мало.

Політ допоміг на кілька хвилин заспокоїтися. Колись, зависаючи на руків’ї Зшивача, я почувалася цуценям над прірвою. Тепер не я теліпалася на мечі, а меч, просмикнутий у ремінну петлю, погойдувався в мене на поясі. Згори земля здавалася спокійною, ніби мирно спала в очікуванні нового дня. На сході ледь світлішав обрій…

А на заході розгоралася заграва, немов накочувалась велика пожежа. Я звертала все на схід та на схід, поки не опинилася над скелями.

Там горіли вогні. У порівнянні зі смолоскипами Сарани вони здавалися крихітними й кволими, як світлячки поруч із багаттям. Я спустилася нижче й змогла розрізнити людей, які метушилися там: усі проходи й стежинки, наскрізні печери, що вели до озера, закидалися валунами й цілими уламками скель. Колишні стражники, колишні вояки принца-деспота, колишні ополченці працювали, як заведені, й не було видно ні п’яних, ні ледарів. Уже що-що, а дисципліну в рядах некромант організувати зумів.

Мене не помітили. Завдяки рятівній темряві я долетіла до самого замку. Тут стало складніше: обабіч дороги, що вела від воріт до входу, горіли смолоскипи. Колись безлюдна місцина ожила — тут зібралися, певне, найкращі воїни деспота: всі мовчазні, всі при зброї, жодного натяку на метушню чи розбрат. Усі готувалися до оборони; чимось це нагадувало ту метушню на стінах, якою два дні тому керував Гарольд. І не нагадувало водночас: до цього не можна було застосовувати слово «метушня», всі просто виконували свої завдання, мов роботи.

Або як зомбі.

Мене облило потом попри холодний вітер. Я придивилася до солдатів: ні, вони були живі, хоч і дуже бліді. Зате на підвищеннях, на виступах скель, які оточували дорогу, я побачила мертвих арбалетників.

Ладна заприсягтися: за життя це були ті самі, що цілилися в переможеного Гарольда, коли принц-деспот його допитував. Це вони обтикали болтами здохлу ворону, підіслану некромантом. Тепер вони самі зробилися такими, як та ворона: оживлені чужою волею, покірні єдиному наказові — стріляти в чужинців і бунтарів.

Вони помітили мене секундою пізніше, ніж я їх. Піднесли арбалети. На щастя, я вже мала досвід повітряного бою та випробуваний вдалий маневр, який одного разу спрацював проти Сарани: я свічкою рвонулася вгору, туди, де постріли не могли мене дістати.

Іній осів на віях. Лезо Зшивача зробилося матовим. Він пересилив себе, думала я; Максиміліан з дитинства боявся мерців. До судоми. Тепер хлопчик виріс. Мертвяки в нього на службі, кістяки зустрічають гостей на порозі. «Адже це замок некроманта, ти не забувай»…

Я можу, впавши зверху шулікою, позбивати їх вогнем із посоха. Мені це цілком до снаги. Але тоді вийде, що я воюю на боці Сарани?

Якщо