Читати книгу - "Мереживо людських доль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ніно, можна вас на хвилинку?! — покликала я дівчину, подумавши, що, можливо, вона взяла мої речі для прання.
— Слухаю, — відповіла дівчина, входячи до кімнати із великим білим пакунком у руках. — Це для вас.
— Що це? Це моя одежа?
— Речі купив для вас господар. Ваші ж бо нікуди не годяться, тому ми їх викинули.
— Як то викинули? Не запитавши мене? — обурилась я.
— Ох, — похитала головою дівчина поглядаючи на двері, — господар завжди діє так, як вважає за потрібне, ніколи ні в кого нічого не запитує.
Моєму обуренню не було меж. Всередині все горіло від злості. Це один господар знайшовся. Вже мала одного, що тільки й наказував мені: як жити, що робити, коли приходити на роботу, а коли з роботи, про що говорити, що варити. «З-під зливи та й на дощ!» — кинула розгнівано я, коли дівчина тихо вишмигнула за двері зі словами «Одягайтесь, господар чекає на вас у вітальні».
Розгорнувши пакунок я не повірила очам. Речі, не досить того, що були усі вишуканими і досить дорогими — були мого розміру, і кольорів, які мені дуже подобаються: довга лілова до землі спідниця із тонесенької шерсті; чорна, плетена гачком, (схоже, що ручне плетіння), туніка; темно-синього кольору мешти із досить таки височеньким підбором; і кілька пар панчіх різних відтінків сірого. Але було ще щось, що доконечно привело мене в ступор: на дні пакунка був невеличкий пакуночок перев’язаний стрічкою із надписом «Intimissimi». Ні, це неможливо! Господар купив мені труси? Він що, чисто здурів, чи це тепер вважається нормальним?
Подавляючи злість я все ж одягнулась, бо робити було нічого. Вийшовши із кімнати, я зустріла гувернантку за дверями, яка вже чекала, щоб провести мене до зали. Довгим широким коридором ми йшли минаючи велику кількість дверей. Серце із грудей виривалось в очікуванні чогось невідомого.
Нарешті дійшли: широка мармурова арка із двома статуями давньоримських красунь обабіч зустріли нас на вході до зали. Широка світла кімната, завбільшки сучасної однокімнатної квартири, здивувала не тільки меблями, а й великою кількістю картин у позолочених широких рамах. Шкіряні дивани вздовж стін, дубовий паркет, тропічні вазони у красивих античних вазах… Все це ще раз підкреслило статок господаря. Я стояла всередині арки, роздивляючись довкола себе, бо в залі нікого не було, і дівчина вмить кудись зникла, залишивши мене на одинці із всією тією розкішшю.
Я переводила погляд із картини на картину. Полотна були дуже захоплюючими і талановито написаними. Природа на полотнах змінювалась пишнотілими красунями, тваринами і квітами. На мить я навіть уявила себе у Луврі, Праді чи Ермітажі, хоча ані в одному із цих відомих музеїв я ніколи не була, коли із-за плечей почулись слова господаря.
— Ну, здрастуйте, чарівна незнайомко! Вітаю вас у віллі «Ґлорія».
— Доброго ранку! — відповіла я, обератючись до господаря.
Переді мною стояв красивий вискоий мужчина середнього віку: стильні дорогі окуляри, помаранчеві джинси, синій светр і червоний шалик закинутий на плече. Все це свідчило про те, що чоловік — особа неординарна. Не всі наші чоловіки так особливо вдягаються. Таких можна побачити в італійських кав’ярнях, але ніяк не в українському місті. Мабуть він багато подорожує, бо речі на ньому також були не із українських бутиків. Я на мить розгубилася, але швидко прийшла до тями, не зводячи погляду із його дивної борідки.
— Я Світлана, — протягнувши руку господареві, представилась.
— Юліан Світловський, — тихо відповів господар, нахилившись, щоб поцілувати мою руку.
Я зніяковіла, бо не звикла до таких аристократичних тонкощів. Звичайно, колись і мій чоловік цілував мені руки, але то було суто під час наших зустрічей, коли ще не цілував в губи, або пізніше під час інтиму, але, щоб ось так… такого не пригадаю.
— Ви дуже красива жінка! — зробив мені комплімент господар. — То чому ж ви так вчора…
— Давайте не будемо про це! — заперечила я. — Це суто моя справа. Я дякую вам за турботу про мене, але не потрібно було…
— Не потірбно було вас рятувати? — не давши мені договорити, господар зробив крок назад. — Ну тоді вибачте, що я це зробив. Просто буває так, що людина вдається до самострати, а потім, коли вже на волосок від смерті жалкує, та порятунку нема звідки чекати. Вже пізно.
— Ну, можливо, але не у моєму випадку, — захищала я своє вчорашнє рішення, як могла. — Марно це все…
— Марно, кажете? — примруживши око запитав Юліан. — А, чи змогли б ви сьогодні знову кинутись з моста?
— Не знаю, — двояко відповіла я. — Напевно ні.
— Ось, а кажете, що даремно. Я дивуюсь, як так люди необдумано поступають. Невже бувають такі проблеми, щоб підштовхнути до самострати? Адже з усіх проблем є вихід…
— І так, і ні, — відповіла я, бо не хотіла продовжувати пусту розмову, яка вела до того, щоб розповісти про причину мого рішення.
Я зовсім не мала бажання про це не те, що говорити, а навіть згадувати. Якби ще можна було стерти з пам’яті цей день назавжди, то й жити було б легше, бо як тільки заплющувала очі, картина з двома чоловічими тілами ставала перед очима, як завіса.
Юліан підійшов до дивана і запросив мене присісти поруч. Я не могла відмовитись, бо не тактично по відношенню до гостинного господаря, але секунду тому я вже хотіла попросити дозволу піти геть.
— Скажіть, Світлано, що привело вас до нашого міста? Не дивуйтесь, я був змушений заглянути у ваші документи…
— Мої документи? Так вони у вас? — здивувалась я, бо навіть до цього часу не згадувала про свою сумку, яку залишила висіти на поруччі моста.
— У мене. Звичайно у мене. Зараз я вам їх поверну, — відповів Юліан і пішов у сторону широкого полотна із трьома білими кіньми на лані стиглого жита, яке висіло біля вікна.
Відхиливши картину господар дістав із кишені в’язочку ключів, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.