Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

скільки б довелось нанюхатись та наїстися… І лишитись голодним, го-го-го!”

Я поглинаю обід, який принесла Юля. Їжа в тюбиках, тільки хліб шматочками та молоко в склянці. Вже, мабуть, можна переходити на звичні наїдки. Але перший час сприйняття їжі було для мене гидким до нудоти. Зір і слух — інформатори, але смак — Великий Споживач. Тож Борюня правий, мені ще й поталанило.

Я їм, а Борис поважно швендяє від вікна до шафи і назад. Я сприймаю його, мов шум прибою. Гераклович у чудовому настрої, власне, я його не пам’ятаю в поганому настрої, проте сьогодні, відчуваю, він просто розривається від внутрішнього вдоволення самим собою і дружніх почуттів до мене. Зрозуміло, що він прийшов, аби вчинити якесь благодіяння, але ще не ясно, яке саме. Навіть голос його полискує райдужними переливами.

Схоже, що в моєму мозкові триває перебудова — я все чіткіше сприймаю світ. Коли Борюня говорить, я відчуваю його просторові обриси, його рухи, тьмяно відчуваю, розмито, як на екрані локатора — але… Мабуть, це і є ехолокація, і не лише вухами, а всім тілом, чутливими ділянками шкіри, всім, що здатне відчувати звук.

…Складні стосунки у нас з Борюнею. В команду психонавтів беруть тільки людей з великим надлишком життєвого заряду, і в нього це є. Але ми дуже різні. Я — вчений, він — спортсмен-десятиборець найвищого класу. Коли ми обмінялися (хоч і лише на дві доби) тілами, між нами виникло якесь інтимне (як між родичами) взаєморозуміння. У Леоніда Леонова є фраза про двох давніх товаришів, які “знали один одного до ненависті щільно”. Щось схоже і в нас з Борюнею: ми відокремлюємось один від одного, самостверджуємось ділами, твердженнями, взаємними кпинами — але ми пов’язані навіки.

“А все від нетерплячки. — Борис переходить на повчальний тон. — Я тебе розумію: швидше додому, швидше в тіло! Це ще добре, що вскочив не так, як спросоння у свій комбінезон. Уявляєш: руки в ноги, плечі в таз, а вже де б твоя мудра голова опинилась — і уявити не можу… Го-го-го!”

Він сідає на тахту, регоче. В кімнаті пожежа від його сміху. Такий він Борюня, завжди не витримує і сміється першим з власних дотепів. Але цікаво, що Борюня, як завжди, каже правду: все сталося від нетерплячки,

— Що ти хотів? — запитую я його. — Чого ти прийшов?

“Повертати тебе до людей. Приводити до спільного знаменника. Для початку буду тебе градуювати”.

— Що ж, спробуй. Давай.

Він зашторює вікно (затихає сонячний полудень), ставить на стіл якийсь прилад, вмикає його. “Що бачиш?”

— Червоне… Це в тебе “зе-ге”?

“Точно. І як ти про все здогадуєшся? Зараз повільно збільшую частоту. Скажеш, коли перейде в оранжеве…”

Хіба важко здогадатися: ЗГ-10, звуковий генератор. Борюня шукає граничні частоти одного кольору. Все грамотно.

— Вже.

“Тисяча сто герц. Поїхали далі”.

Перехід від жовтого до зеленого виявився на двох з половиною тисячах герц, від зеленого до синього — на чотирьох, а після десяти кілогерц сприйняття фіолетового переходило в темряву.

“Так. Переходимо до другого питання. Що чуєш?”

— Ля-бемоль першої октави…

“Вах-вах, яка музична освіченість. Я вже ладен звертатись до тебе на “ви”. А це?”

— Сі-мінор… — Це він мені показує пластинки різного кольору. Щодо тональності я прибрехав, бо мені стає весело. — Борюнь, кидай ці дурниці. Не потрібно це все.

“Як це? Чому не потрібно?”

— Тому. Ви ж, бачу, хочете мене якоюсь технікою озброїти?

“Безумовно. Я вже лабораторію на громадських засадах організував. Спочатку створимо “інвертор слуху”, він перетворюватиме звуки на спалахи, ти бачитимеш їх-і чутимеш звуки. Мій голос будеш чути! А потім щось зметикуємо і з “інвертором зору”. Хоча це й складніше. Але на рівні примітивного телевізора будеш бачити. Електроніка нині наука багата”.

— Ні… Ви трудіться задля слави науки, це прекрасно, але інвертори чіплятимете на себе, аби побачити й почути світ по-моєму…

На мить Борюня остовпів (з фіолетовим полиском).

“Отакої! Ні, другого такого розумника я, мабуть, уже не зустріну. Ти хочеш, щоб ми всі переплутались задля спілкування з тобою. А тебе Максимом звати чи, може, Наполеоном? Зізнайся, я не викажу”.

— Це було б цікаво й корисно для вас самих. А щодо спілкування зі мною, то ми, здається, і так обходимось, без інверторів…

“Так, це ж ми з тобою… Ми розуміємо один одного взагалі без слів. Не мороч мені голови. Давай далі! Що зараз чуєш?”

— Не буду я градуюватися. Цими цяцьками грайтесь без мене.

“Ну, тоді… пробач, але я змушений… — Борюня піднімає трубку, набирає номер і проказує зовсім по-школярськи: — Патріку Яковичу, він не хоче градуюватись… І взагалі… Побалакайте краще ви з ним. У мене немає сил і немає слів, одні вирази…”

Наступна ява: приходить Патрік. Він не Борюня, з ним не пожартуєш. До того ж ми відірвали шефа від справ — гнівається.

“Ну, що тут у вас?”

…Я нагадую про те, що не люблю телевізорів, що коли мене поселяють у готелі в номері з телеком, то часом я розважаюся, поставивши його догори дригом. Цікаво дивитися, як смикається співачка донизу головою, як джаз “наярює” на стелі, як люди, підвішені за ноги, з’ясовують складні драматичні стосунки… Але ось що цікаво: коли показують СПРАВЖНЮ драму або просто коли йдеться про щось СПРАВЖНЄ і значиме — химерне положення телевізора перестаєш помічати. Мабуть, природа справжнього мистецтва, як і фізичних законів, справедлива за будь-яких змін координат.

Щось схоже і зараз: я перестав помічати кольори голосів Патріка Яновича і Борюні — тільки зміст.

“Чому ти не хочеш проградуювати своє сприйняття? Люди хочуть допомогти тобі…”

— Бо це нерозумно… Безумовно, дуже вдячний за гуманні прагнення допомогти, але… Я бачу і я чую, в мене такі ж органи чуття, як і у вас, а яке враження утворюється у мене всередині — це, врешті, мій власний клопіт.

“Твій клопіт. Он як! (Порух руки). Ану, склади ці сірники хрестиком”.

Я їх і не побачив взагалі, тих сірників.

— Ну… зараз ще не можу… Колись навчусь…

“Колись… Товариші готові витрачати свої сили і час на тебе: по-перше — хочуть допомогти, по-друге — не хочуть втратити. Знайдемо тобі місце консультанта — і твій досвід, твоя неординарність… Ти будеш потрібен людям… Але ж для цього маєш бути комунікабельним. Придумають тобі ці інвертори для початку… У вигляді якихось окулярів, навушників, у боковій кишені — блок, батарейки — в нагрудній кишені. Звісно, не дуже зручно, обтяжливо, але ж усе буде гаразд. А там займуться тобою