Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

тілом, важко вимахуючи грубезними, перетинчастими крилами. Шість маленьких оченят на трьох потворних головах налилися хижою люттю. Ще в повітрі він зловісно розчепірив страхітливі пазурі.

Велетенська тінь упала на Добриню Микитовича, і він рішуче взявся за свою так звану зброю. В інших руках вона б нічого не важила проти Гориничевого вогню, ікол і пазурів, проти могутнього трисажневого хвоста, всіяного отруйними гостряками. Але вояцький досвід підказав Добрині єдино можливу зараз тактику двобою. Порятунок бачився йому в тому, щоб перебити хребці незахищених роговою лускою довгих гнучких ший. Однак це вимагало фантастичної спритності й вправності.

Змій Горинич плавно приземлився метрів за двадцять від богатиря, склавши крила й забезпечуючи собі простір для нападу. Тепер він не квапився. В усі боки вигиналися його три шиї, а маленькі оченята промацували кожен камінець: чи нема тут, поблизу, якоїсь пастки? Що не кажіть, а він зроду не бачив такого дива — зовсім беззбройного богатиря, якого хоч бери без диму й полум’я. Таке неприпустиме вагання Горинича й врятувало Добриню.

З диким ревищем, яке вирвалося з усіх трьох горлянок, Змій Горинич стрибнув до богатиря. Останньої миті Добриня упав ниць, щоб одразу підхопитися. Над ним промайнули роззявлені пащі з жовтими лезами зубів.

Цього Змій Горинич не чекав. Ошелешено вибалушив очі, роздивляючись землю під ногами. У цю мить страшної сили удар зламав його праву шию, а слідом за тим хруснули хребці центральної. Добриня, не даючи Гориничу отямитись, перестрибнув через безсило похилену до сирої землі середню голову і завдав страхітливого завершального удару по лівій шиї. Сорочка репнула, з неї загуркотіло каміння. Микитович тільки посміхнувся, радо поляскуючи долонею об долоню.

Аж тепер Горинич почав запізніло фонтанувати димом і полум’ям. То була марна спроба. Добриня пригорщами набирав воду з Пучай-ріки і скоро пригасив запал агресивного Змія.

Потім обмацав свої неначе скам’янілі м’язи і мовив повченому:

— Ти диви, що робить адреналін!

Психолог прискіпливо глянув на Професора. Той вражено мовчав.

— Одного разу він повернувся в шоломі, в панцирі й залізній спідниці, із списом і мечем при боці, — розповідав далі Психолог. — Легкий щит і гострий кинджал довершували його богатирське спорядження. Проїхав верхи на доброму коні через увесь Київ, від мосту Патона до Куренівки. Уявляєте, скільки балачок було! Та все минулося щасливо, бо один газетяр здогадався подзвонити на кіностудію, а там — про всяк випадок — од вершника не відмовилися, бо справді знімали щось богатирське… Наступного дня у “Вечірці” під рубрикою “На зйомках нових фільмів” з’явилася стаття, яка все й з’ясувала. Мовляв, це один з виконавців головних ролей у такий своєрідний спосіб вживається в історичний образ.

Професор слухав дивовижну історію з дедалі більшою цікавістю. Можливо, таке й неприємно усвідомлювати, але життя-буття божевільних в усіх нас, грішних, викликає хворобливу цікавість.

— У вашого Добрині, — сміючись докинув Професор, — було б значно менше труднощів, якби він вважав себе Юлієм Цезарем. Римському імператорові тільки й. потрібно, що простирадло, шпилька на плече та віночок на голову. А Добриня, бачите, потребує з півцентнера заліза, та ще доброго коня. Ні, цьому психові жилося б набагато спокійніше, якби він оголосив себе навіть Робінзоном Крузо. До речі, де він взяв оте залізяччя? Ви питали його?

— Каже, що увесь той обладунок виготовлено лише два роки тому в князівській кузні. І що він ще не встиг випробувати його в бою. Але ми довідалися, правда, буквально днями: чоловік мав знайомство з екскурсоводом історичного музею, нині молодшим науковим працівником Василиною Петрівною…

— Невже Кучеренко? — здивовано вигукнув Професор.

— Вона. — Психолог пильно глянув на співбесідника. — Хіба ви її знаєте?

— До вашого відому, Василина Петрівна — моя дружина.

— Он як! — Психолог чомусь збентежився. — І давно, якщо не секрет?

— Звичайно, не секрет, — добродушно відповів Професор. — Десять місяців, як побралися.

— Он як! — знову знітився Психолог.

Професор відчував зміну настрою свого співрозмовника. Йому здалося, що той хоче щось сказати, проте не наважується.

— І що ж Добриня, коли його позбавили середньовічних іграшок? — запитав він, аби приховати хвилювання, яке раптом огорнуло його. — Певно, влаштував страшну бучу?

— Помиляєтесь, — розважливо одказав Психолог. — Він сам розумів: оте його вбрання у двадцятому столітті недоречне. Але, за його словами, що він мав робити, коли нічого іншого у нього на плечах не було?

— Є логіка! — квапливо зазначив Професор.

— Коли я вперше познайомився з ним, а це, на жаль, сталося всього рік-півтора тому, мене вразили його широкі, я б сказав, академічні знання життя і побуту Київської Русі. Особливо приваблювали його билини, звитяжна героїка богатирів, хоч він і тлумачить їх з несподіваного боку. Фольклорні сюжети в його викладі набували цілковитої реальності. Зцілення Муромця, Ілля Муромець і Соловей Розбійник, бунт Іллі проти князя Володимира — ви б тільки послухали! Він, наприклад, не вбачав жодної казковості у несподіваному зціленні Іллі Муромця і категорично відкидав билинну версію чудодійного напою, яким нібито почастували першого богатиря Русі каліки-перехожі. І запевняв мене: то була звичайна джерельна вода. Просто один з перехожої трійці — дуже тямущий відун — мав виняткову здатність гіпнотичного навіювання. З огляду на сучасну експериментальну медицину таке тлумачення цілком вірогідне.

— Безглуздя! — безапеляційно заперечив Професор: у ньому прокинувся фахівець. — То ще одна спроба вбачати в билинах відгомін якихось справжніх історичних подій. Подібно до тієї, що пояснює біблійну легенду про Ісуса Христа появою інопланетного космонавта. Билини — це фольклорне поетичне узагальнення народних прагнень часів постійної небезпеки, пов’язаної з кочовими напасниками. Але ви мене зацікавили. Я волів би познайомитися з вашим винятковим підопічним.

— Неможливо, — зітхнув Психолог. — Рік тому Добриня Микитович знову зник.

— І ви його не затримали?

— Ні.

— Чому?

— З билини “Повернення Добрині” він дізнався, що нібито гульвіса і бабій Олекса Попович залицяється до його коханої Маринки. Він вичитав, що Олекса запевняє дівчину, нібито Добриня давно загинув у Дикому Полі й тепер навіть його кісточок не зібрати — їх іще минулого літа чорні ворони порозтягали. У такій делікатній ситуації, знаєте, богатиря затримати важкувато!

Їхні очі зустрілися. Професор запідозрив, що Психолог сам такий же нормальний, як психіатр з анекдоту “Адже Наполеон Бонапарт — це я!” А Психолог пригадував свою першу зустріч з Микитовичем.

…Двері рвучко прочинилися. До кабінету Психолога впевнено зайшов русявий чоловік, що заховав свою м’язисту двометрову стать під м’яку фланель піжамної пари. Опуклі блакитні очі на міцному, довгобразому обличчі дивилися лагідно. Над чітко окресленими губами в’юнився рудуватий шовк вусів. Від усієї постаті велета віяло якоюсь справді стихійною билинною силою. Чоловікові було десь