Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

тут же за цими стрічками змальовуються «актуальні» для Котляревського козаки, які воювали проти турків: «Було тут військо волонтирі, То всяка юрбиця людей, Мов запорожці-чупрандирі, Що їх не втне і Асмодей. Воно так, бачиш, і негарне, Як кажуть то – не регулярне, Та й до війни самий лиш гад: Чи вкрасти що, «язик» достати, Кого живцем чи обідрати, Ні сто не вдержать їх гармат»353.

Як бачимо, російсько-турецька війна 1806—1812 рр., в якій брали участь козацькі формування на російській стороні, певним чином «прислужилася» для української новочасної літератури.

Однак після війни козаки з Бузького війська втратили значення для російської влади. У липні 1817 р. почалися заворушення в бузьких станицях. Поштовхом для цього послужили чутки про ліквідацію Бузького війська й перетворення козаків у військових поселенців. Проте бунт був придушений, а 8 жовтня 1817 р., відповідно царському указу, Бузьке козацьке військо ліквідовувалося.

Трохи пізніше, ніж Бузьке військо, за ініціативою Потьомкіна створили Катеринославське козацьке військо354. Офіційна дата його заснування – 12 листопада 1787 р. На початках до його складу включили й Бузьке військо. Проте останнє скоро знову стало самостійним. 11 лютого 1788 р. було сформовано Катеринославський корпус передової варти. За зразок для його організації взяли Донське військо.

Катеринославське козацьке військо також брало участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. Після смерті свого покровителя Потьомкіна воно не мало лобістів у вищих урядових сферах. 5 червня 1796 р. його розформували. 16 вересня 1801 р. цар Олександр I затвердив резолюцію Сенату про переселення колишніх катеринославських козаків на Кубань. У 1802—1804 рр. туди переселилося близько 7 тисяч осіб, влившись до складу Чорноморського козацького війська355.

Відносно пізнім козацьким формуванням на теренах нинішньої України стало Усть-Дунайське Буджацьке козацтво356. Виникнення його, з одного боку, пов’язане з російсько-турецькою війною 1806—1812 рр. З іншого, воно мало на меті перетягнути до себе хоча б частину задунайських козаків. 20 лютого 1807 р. це військове формування офіційно затвердив указом Олександр І.

Центрами Усть-Дунайського Буджацького козацтва стали міста Кілія та Галац. Росіяни зверталися до задунайських козаків з пропозицією перейти на їхню сторону. Це давало певний результат. Загалом було створено 40 куренів нового козацького війська. Російський уряд, будучи зацікавленим у швидкому заселенні приєднаної Бессарабії, дозволив українським козакам селитися в придунайських степах (Буджаку) на правах колоністів. У результаті цієї колонізації з’явилося кілька українських козацьких поселень у Ізмаїльському та Аккерманському повітах, а регіон став приманливим для втікачів.

Саме сюди втікає герой відомої повісті Івана Нечуя-Левицького (1838— 1918) «Микола Джеря» (1878). І хоча повість ніби й не має безпосереднього відношення до Усть-Дунайського Буджацького козацтва, але вона змальовує ситуацію, типову для цього регіону. Микола Джеря, в якому живе козацький дух, не бажає бути кріпаком і втікає у вільну від кріпацтва Бессарабію. Тут його і таких, як він, переслідує поліція, щоб повернути назад до поміщика357.

Справді, у «вільні» райони Бессарабії масово втікали люди, які шукали волю на «новій Запорізькій Січі». Посипалися скарги на усть-дунайських козаків, що вони займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків, ніби до козацького війська приймаються селяни-втікачі. Це не могло не налякати царську владу. Питання про втечі селян до Усть-Дунайського Буджацького війська спеціально розглядалося на засіданні Кабінету Міністрів. 20 липня 1807 р. ця військова формація, не проіснувавши й року, була ліквідована імператорським наказом.

Проте російсько-турецька війна, яка розпочалася в 1828 р., знову змусила російську владу повернутися до ідеї формуванні в цьому регіоні козацького війська. У червні цього ж року дозволили сформувати в Аккерманському повіті т. зв. Дунайське військо358.

Його центр управління знаходився в Аккермані. Козаки несли прикордонну службу на Дунаї, Пруті та по чорноморському узбережжю до Дніпра, внутрішню службу в Бессарабській та Херсонській губерніях, утримували гарнізони в Ізмаїлі та Аккермані. Притягувалися вони для виконання й інших завдань.

У 1856 р., після закінчення Кримської війни, Росія втратила частину Бессарабії, на території якої знаходилися деякі козацькі поселення Дунайського війська. Тоді ж військо зазнало реорганізації. Його перейменували в Новоросійське. Центр війська розмістили у станиці Миколаївка-Новоросійська, де знаходилися головні військові установи. Новоросійські козаки несли прикордонну службу на лінії Болград—Татарбунари і далі по чорноморському узбережжю. У грудні 1868 р. у зв’язку з реформою козацьких військ Новоросійське військо ліквідували. Після цього козацьких військових формувань на теренах України вже не існувало.

Отже, як бачимо, історія земель Очаківсько-Сілістрійського еялету тісно пов’язана з багатьма моментами історії українського козацтва.

Окрім названих двох еялетів Османської імперії, котрі існували на теренах України тривалий період, протягом незначного проміжку часу (1672—1699 рр.) існував ще Кам’янецький еялет, розташований на подільських землях. Його центром був Кам’янець (нині – місто Кам’янець-Подільський)359.

Утворений цей еялет після війни Османської імперії з Річчю Посполитою в 1672 р. У цій війні на боці турків воювали українські козаки, які на чолі з гетьманом Петром Дорошенком (1627—1698)