Читати книгу - "Пан Халявський"

цю ж хвилину!» Ці страшні прудиуси схопили мене під руки й таким побитом повели мене з собою.

Куди ж вони повели мене! Просто в похід за п'ятнадцять верст від того села, де квартирував господин полковник! Мене, пана підпрапоренка Халявського, записаного в москалі, одягнутого, як справжній москаль, що вельми скудно пообідав, не полуднував… і повели пішки за п'ятнадцять верст!!!

Привели в роту, під команду якогось капітана, і стали мене вчити служити… Буду ж я пам'ятати сю службу!.. Скажу коротко: щоб бути справним москалем, треба стояти, ходити, повертатися, дивитися не так як хочеш, а як звелять! Ох, боже мій, про минуле й згадати страшно! А як то було терпіти?

Як служив і чого зазнав брат Петрусь, я овсі не знаю: мене з ним розлучили з самого дому його високоблагородія, себто господина полковника; інакше назвати і тепер боюся, немовби господин капрал підслуховує. А сі господа капрали, сержанти, фельдфебелі, єфрейтори… Ото біда мені була з ними! Я хотів до них додержати всю чемність і пам'ятав золоті повчання нашого реверендисиме, що казав, б'ючи вка-зівцем правої руки по долоні лівої: «Якщо забажаєте явити кому поштивий решпект, ніколи не називайте нікого просто, на прізвище або ранг, а завсіди вживайте шанувального прикметника «доміне». От я і випхнувся до свого найближчого начальства бути чемним і, внаслідок того, при першій же нагоді, втяв: «Доміне капрал!» Буду ж я пам'ятати сього доміне!.. Засміяли мене, лиходії, на весь полк! Та що там! У десяти грубих томах не спишеш того, що я перетерпів від сієї служби… А сі господа капрали з товаришами коли зійдуться, то раз у раз скаржаться, що я їх замучив. Не знаю, хто кого?..

Звольте ж. Отут і сталася зо мною найбільша проява. Коли повернувся наш берлин додому, порожній, без паничів, то матінка опинилися в безрадісному становищі! Як то було їхньому материнському серцю побачити, як доміне Галушкинський називав, посудину порожню і не найти синів, що там сиділи. їм подали листа від господина полковника, а що нікому було прочитати, то послали по дяка-дідуся, котрий став на місце померлого пана Книшевського… Той прийшов, та без окулярів, побіг по них, а матінчине серце все страждає від невідомості. Аж ось прийшов пан дяк і, прочитавши листа, сказав матінці, що нас, їх любих синків, узято в москалі… Не знаю, як при сьому матінка не зомліли навіки?! Та перше їхнє діло було послати осавулу до господина полковника ублагати, упросити його, щоб не губив завчасу розніжених, зовсім не для служби народжених її дітей, дав би їм на світі пожити й не прирікав би їх службою на видиму смерть.

Господин полковник — а ще звався другом батеньковим! — слухати нічого не схотів, а ще й засміявся, і з тим пустив посланця.

Тут матінка, побачивши, що се вже не жарт, скоріше спорядили бабусю з великим запасом усякої провізії й послали до мене, щоб годувала мене, пильнувала, як ока, і скрізь у поході не відставала від мене. Так куди там! Командирство і слухати не захотіло. Його благородіє, господин капітан, наказав бабусю з усім добром з села вигнати; а про те й не подумав, що я навіть схуд без звичної домашньої їжі! Та се ще не те велике лихо, про котре хочу розповісти.

Добре! Бабуся повернулась і розповіла все, не затаївши, що бачила мене й що я все плачу від служби та висох, як тріска… Матінка скрикнули, звеліли якомога швидше запрягти тарадаєчку легку. NB. У берлин вони не могли влізти з тої причини, що дверцята там вузькі. Сіли на неї та й помчали, як стріла, все примовляючи: «Подивлюсь, як сей дворовий індик мене не пустить до моєї утроби!» (NB. Се індиком вони на критику звали його високоблагородіє господина полковника. їм се можна було: вони ж бо не на службі). Ото як матінка їдуть і поспішають, не встигли вони проїхати й п'яти верст, як їх на кольки взяло, та ще як! Кричать не своїм голосом! Усе те тому, що не звикли їздити. Насилу довезли їх додому, і тут ох та ох!.. Уже ж і вибатькували вони його високоблагородіє господина полковника! А серед сього клопоту на десятий день преспокійно й померли… Ох, боже мій!..

Я зовсім не знав про се. Усе журюся своєю службою, а того й не знаю, що мені треба ще гірше тужити, бо я зостався кругом сирота, без батенька й матінки, та ще й на службі! Нема кому мене ні обмилувати, ні обплакати… Опісля вже дізнався я, що коли матінка померли, то сестер забрала до себе одна наша тітка, і Тетясю теж, а там і віддала сестру Софійку заміж, і Тетясю теж… А вона, зрадниця, охоче пішла через мене за другого. Правда, що я не мав часу добре подумати про неї: то рушницю вчився чистити, то ремені білити, то марширувати, і все — ото мука була! — починати з лівої ноги…

Тільки тепер признаюся, що я багато в чому лукавив, буцім не можу навчитися. Його високоблагородіє скільки разів обіцяв надати мені звання повного капрала, якщо я буду справний і засвою все. Та хто б же звелів мені вчинити таку дурницю, щоб допоминатися вищого чину? Якщо москалеві так важко, то капралові — і не приведи господи! Сам знай усе та ще вчи іншого. Ні, не на такого наскочили! Одного разу — сміявся ж я дуже з своєї витівки! — щоб заохотити, мені дали чин капрала. Добре. Що ж робити? Я взяв та й почав, наче нічого не розумію, все робити навпаки; коли, бачу, дають наказ що «капрала Халявського за лінощі, нетямучість, недбальство до служби і взагалі за нерозсудність розжалувати в рядові». Отак їх треба вчити, як я вчив!

Кінець кінцем, надійшов указ про вольності дворянства, за яким можна було мені, як природному дворянинові, кинути службу. Я не знав, з якого кінця підійти,