Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

прокляття, зате міцні руки, що затужили по чесній роботі, віднесу. Стану чинбарем, як батько, і приноситиму людям користь.

(— Та поміж тим ще зробиш декілька помилок, — втрутився солтис.

— Так точно! Але рівно стільки, скільки потрібно було для інаугурації в нове, благочестиве життя. Треба взяти до уваги, що бургомістр Андернаха і старшина цеху чинбарів — люди вельми скрупульозні щодо репутації майбутнього працівника. Позаяк дістати рекомендаційного листа від гайдамак було важко, довелось мені в документі, підписаному капітаном Бергмаєром, зі строком служби в один рік, біля одиниці домалювати нуль. Один невинний, непомітний, який нікому нічого поганого не зробить нуль, і то не перед одиничкою, а вже після неї. А якщо серйозно, то десять років служби у капітана Бергмаєра якраз дорівнюють всім моїм пригодам з гайдамаками та участі у диявольських учтах тамплієрів. Тож можете звинуватити мене у цій брехні.

— Не думаю, — сказав великий князь. — Якийсь там нуль, хто буде за це надривати горлянку?! Нуль = нічого. Йдемо далі.

— Ще один проступок ліквідовано! — бурмотів озлоблено солтис.)

2. Спадок

Звільнені солдати подорожують пішки. Так набагато швидше, ніж на возі. Віз набагато важчий за людину. Людина застрягне в болоті лише двома ногами, а у воза чотири колеса. Та й дешевше так. З усіх збережень мені залишився один талер, коли я дістався Андернаху. Десять років я не був вдома. Так приємно було побачити вежі королівського палацу та руїни храму на горі. Скільки лазив я там у дитинстві, шукаючи яструбині гнізда та римські гроші. Шкода, що не скрутив собі в'язи.

Все тут було мені знайомим: млини, підйомні крани на набережній, плоти на ріці, довгі алеї для прогулянок. А ось і старі митники біля воріт Кобленца. Я їх упізнав, а вони мене ні. Тож спокійно пройшов через все місто, так і не почувши: «Побий мене грім! Це ж Х'юго!» Так сильно я змінився, обличчя потемніло, риси загрубіли.

Я ж навпаки добре все пам'ятав. Не потрібно було розпитувати, як пройти вузькими провулками до кварталу чинбарів, що на березі Рейну. Імена більшості господарів будинків були мені відомі.

Нарешті я побачив батьківську хату. Цей добрий і знайомий дім. Велика шовковиця все ще вигинається на вулицю. Сидячи на її гілках, я вчився декламувати «hic gallus cantans, in arbore sedens, pira poma comedens, kukuriku dicens»[55].

Хоча на цей раз замість «hic gallus cantans[56]» в дверях стояв охоронець-трабант, з усієї сили лупцюючи по барабану.

— Що тут коїться? — запитав я трабанта, котрого знав ще з дитинства.

— Тут, пане солдате, розпродаж.

— Який розпродаж?

— Розпродають майно старого чинбаря. Можете глянути — це безкоштовно.

— Чому ж ви розпродаєте майно старого?

— Щоб заробити грошей.

— Кому?

— Ну, всяким ієвусам, саддукеям та публіканам, котрим він боргував. Продають усе, навіть голубенят, що сьогодні вилупились, і все одно боргів не погасити.

— Коли я їх знав, він був добрим господарем і дружина в нього була бережлива, порядна жінка.

— Так і було, пане солдате, поки він не почав пити.

— Чого ж він почав пити?

— Тому, що був у нього син-пройдисвіт, котрий пішов блудом років десять тому. Багато вісток приносили батькам про його подвиги. Став грабіжником, розбійником, потім удавав з себе польського графа, вів безсоромне життя, підробляв папери, втік з в'язниці, обікрав монастир. Кожного року приносили все гірші і гірші звістки про Х'юго. Бідолашний старий вже навіть з дому не міг вийти, аби сусіди не обговорювали походеньки його сина. Так він і тягав додому вино, заливаючи ним горе. Остаточно спився після смерті дружини.

— Так вона померла? — я ледве втримався, аби з горлянки не вирвалось слово «моя мати».

— Добре, що не дожила добра душа до цього дня. Вибачте, але мені треба трохи побарабанити, аби привабити побільше людей на розпродаж.

На бій барабану сходилося багато різного люду. Я ж підійшов до вікна і заглянув до кімнати, де всякі торговці та спекулянти бились за речі моїх батьків. На черзі була мантилья моєї матері, яку вона одягала до церкви. Чудова шовкова мантилья зі срібною застібкою. Йшов торг: «Один драєр!», «Срібняк», ще… О Боже, як хотілося мені закричати: «Тисяча талерів! Він мій!» Та в мене не було більше талера в кишені. Зрештою його купив якийсь старий купець і одразу накинув собі на плечі. Комедія! Натовп реготав. А в мене серце краялось.

Я повернувся до трабанта.

— І давно померла господиня? — запитав я в нього.

— Досить давно, аби про неї забути; але не так давно, аби не знайти її могили. Її поховали на кладовищі коло руїн храму на горі.

— А чоловіка? — спитав я.