Читати книгу - "Борги нашого життя"

class="book">Я взяв гранчак і майже одним махом перехилив, мало не обпікшись. У ньому було більше сорока градусів. Проте одразу відчув, як довгоочікуване тепло розливається по всьому тілу. Я закрив очі і провів долонями по обличчю, лише зараз зрозумівши, наскільки змучився.

— Я зараз приготую вам постіль, — почув її голос.

— Ви просто не уявляєте, який я вам вдячний. І якщо ви не проти — я наллю собі ще чарку…

Жінка знизала плечима:

— Та хоч і все — у мене однаково нема кому пити. А ваші речі я зараз виперу і повішу сушитися.

— І за це я вам постараюся віддячити. Згодом, коли дістануся міста. Мене, до речі, звати Андрій.

— А мене Марія.

— За вас, Маріє, — мовив я, піднімаючи чарку, після якої вже не міг говорити. Просто притулився до стіни і спостерігав, як жінка готує мені постіль, як здивовано розглядають мене діти, що повернулися знадвору. А потім я заснув.

Прокинувся від того, що мені в обличчя било світло. Якийсь час не міг зрозуміти, де я, і лежав у ліжку, прокручуючи в голові події останніх днів. Зрештою, встав з ліжка і, позбиравши з печі свій випраний і висохлий одяг, швидко одягнувся та й вийшов до Марії, що поралась у великій кімнаті господи.

— Доброго ранку, — привітався я.

— І вам доброго, — кивнула головою вона. — Як спали?

— Чудово.

— Ну і добре. Ось на столі сніданок.

— Дякую.

Я сів за стіл і почав снідати.

— Скоро буде їхати автобус у місто, можете на нього встигнути, — промовила не повертаючись Марія.

— Це було б справді непогано, — хитнув я головою. — І Маріє… я дуже вдячний за все…

— Пусте, — відмахнулася. Швидким рухом щось поклала коло мене на стіл. Це виявилися кілька паперових купюр.

— А це для чого? — здивовано перепитав я.

— На дорогу. Не знаю як у вас, а у нас за проїзд у автобусі платять гроші. Ну і в місті може знадобитися. Я коли прала вчора ваш одяг — у вас кишені були геть порожні…

— Ну так мені їх вивернули ще у місті…

— От і добре. Вам знадобиться… — вона показала на гроші.

— Дякую, я обов’язково поверну. Тільки дістануся дому…

— Не беріть до голови, — сказала жінка і вийшла у справах надвір.

Я мовчки снідав, аж поки до кімнати не вбіг знадвору хлопчик.

— Привіт, чуваче, — махнув я йому рукою.

— Пливіт, — сказав хлопчик.

— Як там телятко?

— Нолмально, — відповів той.

— Слухай, а скільки твоїй мамі років? — спитав я малого.

— М… тлидцять… Тлидцять тли, — відповів малий.

Я знизав плечима. Жінка виглядала набагато старшою за свій вік. Я скуйовдив хлопцеві чуприну і спитав, чи він слухається маму.

— Слухаюсь, — відповів той.

У цей момент зайшла жінка і сказала збиратися, бо ніби вже під’їхав автобус. Я швидко встав, помахав малому та дівчинці і вийшов на вулицю за жінкою.

— Он там, бачте, автобус стоїть, — показала вона кудись рукою в кінець порожньої вулиці. — Я з вами, вибачте, вже до нього не піду, село все ж…

— Так, звичайно, не треба, — погодився я і додав. — Щиро вам вдячний…

— Бережіть себе, — мовила жінка. Я хитнув головою на знак згоди і, намагаючись не обертатися, попростував порожньою вулицею до автобуса.

Місто зустріло мене звичною сірістю. Я вийшов на автовокзалі, купив тут-таки якоїсь кавової бурди у пластиковому стаканчику і попросив у продавчині телефон, аби передзвонити Тоні. Проте її телефон прогнозовано був поза зоною. Я все набирав і набирав номер, але байдужий голос автовідповідача за кожним разом методично повторював, що абонент знаходиться поза зоною. Зрештою, я облишив це заняття і набрав Семена. Який теж був поза зоною.

— Сьогодні точно не ваш день, — майже співчутливо мовила продавчиня, забираючи у мене телефон.

Я подякував їй за послугу, і побрів кудись, майже нічого не бачачи перед собою. Мене оточував звичний міський шум, і з’явилося дивне відчуття, що усього, що зі мною трапилося протягом останніх днів, насправді не було. Що от зараз я сяду в маршрутку, приїду до нашого дому, відкрию хвіртку і почую голоси Грінспена, Віки, Сема. А потім мені передзвонить Тоня і насварить за те, що я пропав і що їй не дзвонив. Я буду довго і плутано вибачатися і, зрештою, домовимося зустрітися ввечері. Коли зайду в дім, всі друзі, які в цей час за столом вечерятимуть, вмент обернуться до мене і спитають в один голос: «Де ти був?».

Я зім’яв у руці пластиковий стаканчик, у якому вже не було кави, і, вкинувши його у смітник, попрямував до зупинки, аби сісти на маршрутку до нашого дому. Вийшов на зупинку раніше.

Починало сутеніти, я вирішив трохи пройтися, озираючись час від часу на всі боки. Попереду з’явився знайомий паркан і обриси нашої оселі з темними вікнами. Я зайшов з боку пустиря, що межував із нашою територією, і перестрибнувши через огорожу, опинився в дворі. Навшпиньках, намагаючись