Читати книгу - "Холодна Гора"

ви бачилися з Каролом Лангом останній раз?

— У 1932 році у Відні.

— Чи знаєте, що з ним сталося потім?

— Він повернувся до Польщі й працював там нелегально. Одного дня він сидів у кав’ярні з значною персоною, членом центрального комітету партії й помітив, що до залу зайшов поліцейський шпигун, котрий добре знав того керівника партії. Карол сидів із товаришем біля вікна. Він добре бачив шпигуна, а його напарник не міг того бачити, бо сидів до нього спиною. Карол розбив шибку, щоб дати можливість члену центрального комітету втекти. Той утік, а Карола заарештували.

— З того часу ви чули що небудь про Карола Ланга?

— Він отримав п’ять років, але його особу встановити не вдалось, бо він жив з підробленими документами. Та через два роки у в’язниці встановили його справжнє прізвище і вияснили минуле.

Тоді додали йому ще три роки. За ґратами в Станіславській в’язниці він захворів на очі, — здається, то був туберкульоз очей, який призвів його майже до сліпоти. Його приятелі з Відня недавно зверталися до мене з проханням, щоб я виклопотав від Комінтерну постанову про те, щоб його внесли в обмінний лист на перше місце з приводу його хвороби. Йшлося про те, щоб він міг достроково закінчити свій в’язничний строк і приїхати до нас у Радянський Союз.

— Хто конкретно просив вас про це клопотання?

— Лолек Л., приятель Карола.

— І що ви зробили в цій справі?

— Я не міг зробити нічого. По-перше, я не мав жодних стосунків з польською партією, по-друге, моя власна позиція в зв’язку з арештом моєї дружини так ослабла, що моє клопотання могло скоріше нашкодити, аніж допомогти.

— Які стосунки ви мали з Ганною Овсіївною Бейліною та Єлизаветою Марківною Фрумкіною?

…Обидві ці жінки були секретарками Пудалова, голови технічної ради Народного комісаріату важкої промисловості. Пудалов був покровителем дослідної станції для охолодження до низьких температур — ДСГО. Був він одним із найдосвідченіших інженерів у країні.

Якщо не помиляюсь, ще до революції працював головним інженером Путилівських заводів у Петербурзі. Орджонікідзе запросив його до Народного комісаріату і кожен важливий проект надсилав йому на експертизу. Чи йшлося про реконструкцію московського заводу автомобілів «Сталін», яка коштувала мільйони карбованців, чи про впровадження нової методики синтезу аміаку, чи про запобігання аварій у хімічній промисловості країни, чи, врешті, про впровадження трактора нового типу — завжди питали думку Пудалова. То була людина старої школи, солідна, розважлива, передбачлива. Він не дбав про жодні особисті інтереси й цікавився лише проблемами індустріалізації. Поводився з людьми по-приятельски, за його посередництвом найлегше було дістатися до Народного комісара. Пудалов був позапартійним і мало цікавився політикою. З огляду на його великі заслуги, він був прийнятий у члени партії безпосередньо Центральним комітетом без проходження кандидатського стажу. Не було видно, щоб він з того дуже втішався, але з певністю можна сказати, що його не цікавила ніяка політична кар’єра, його повністю захоплювали технічні та промислові проблеми. Востаннє я бачив Пудалова восени 1936 року на початку «великої чистки» після процесу Зінов’єва. П’ятаков уже був тоді арештований, але ще не було нічого відомо про його долю. Я був вражений виглядом Пудалова в той час.

Його обличчя було сірим, як попіл. Кількома місяцями пізніше — це було під час процесу П’ятакова — Пудалов зник. Він пішов уранці на роботу, а ввечері додому не повернувся. Два тижні його шукали, але так і не знайшли. Пізніше його було знайдено повішеним у віддаленому кутку горища приміщення комісаріату. Його нерви не витримали втрати П’ятакова, енергію і геній якого він дуже цінував.

Ганна Овсіївна Бейліна була головною секретаркою Пудалова.

Познайомився з нею в її кабінеті в 1934 чи в 1935 році. Це була середнього зросту пухка блондиночка з красивими карими очима і приємною манерою ведення справ. Я демонстрував їй свою галантність, і вона реагувала на мої компліменти, поза чергою даючи хід принесеним мною паперам. Раз прийшла до мене на чай, іншого разу запросила мене до себе. На тім наші позаслужбові стосунки вичерпались. Однак, у секретаріаті я завжди знаходив її негайну допомогу, як і перекладачки Пудалова Єлизавети Марківни Фрумкіної. Вони писали для мене довгі листи в різні радянські установи.

Копіювали документи, отримані мною перед цим у народних комісаріатах і завіряли копії. Під час будівництва дослідної станції я мав дуже багато справ у Москві, але якоїсь контори для їх ведення в мене там не було. Отож я з великою вдячністю користувався допомогою секретарок Пудалова.

Коли навесні 1936 року було заарештовано мою дружину, я звертався за допомогою до багатьох високопоставлених товаришів у партійному апараті та Академії наук. Моя дружина користувалася повагою і багато хто з тих осіб дав мені письмові клопотання щодо неї. Через півроку, після процесу Зінов’єва, це вже було б зовсім неможливим. Навіть найвищі посадові особи почали тремтіти за свою власну шкіру й зовсім не схильні були б клопотатись про якусь там іноземку. Отримані від тих людей документи треба було розмножити, аби розіслати копії до різних радянських установ, зокрема до прокуратури ленінградського військового округу та до НКВС. Згідно з радянським законодавством, копії лише тоді мають юридичну силу, коли вони завірені. Кожна радянська установа могла завірити ті копії у своєму секретаріаті. Велика гербова державна печатка, яку мала кожна установа, легалізувала документ. Але ці установи відмовлялися завіряти документи, що стосувалися «ворогів народу». Секретарки Пудалова мали добрі серця й допомагали мені та моїй дружині в цій тяжкій ситуації. Бо знали її й любили. Ті чисто людські вчинки були в той час підставою для наших взаємин. Жодні інші стосунки не пов’язували мене з цими жінками.

Слідчий записав мої зізнання