Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

єством чисті потоки енергій, які щедро текли великими і малими колами.

Прислужники, що слідкували за світильниками, з острахом наближались до владики, намагаючись швиденько долити до корців олії і знову сховатись у печерах. На обличчі Корвона спалахи світла малювали й за мить стирали начерки, страшніші й могутніші за руни і пентаграми. Знавіснілий гірський вітер напинав його червону мантію, довге волосся розліталось плечима, губи бурмотіли закляття. Він закликав до брами душі древніх володарів Громового — верховних жерців доби Буревіста і Децебала.

Він повторював їхні імена:

— Владика Соголло, владика Кевте, владика Мацок, владика Греміш, владика Дакін, владика Себтик.

Імена.

Скупі залишки печерних написів зберегли лише їх. Корвон не знав, з яких саме родів і племен вийшли владики минулого, не знав, як вони виглядали, які знаки носили на мантіях, сустугах і патерицях. Вони не залишили йому ані книг з формулами Сили, ані усного передання. Якщо щось таке й існувало за давніх часів, кляті римляни потурбувались про його повне й безповоротне знищення. Молитовні печери зберегли сліди страхітливої пожежі, а кістяки тих, хто міг би передати нащадкам древні слова Сили, й досі знаходили у скельних схованках. Зі стрілами межи ребер й розваленими черепами. Малюнки і написи на скелях римляни ретельно зчистили, ідолів спалили, розбили на дрібні шматки або спотворили до невпізнання. Ті кілька рунічних начерків, які знайшлись під шаром кіптяви, принесли лише дрібні крихти знання. Корвонові довелось самому шукати ті примовки, на які відзивались гірські струмки та озерні води, ті знаки, якими угамовувались лісові щезники і пекуни[74], ті закляття, до яких прислухались свавільні демони Нижнього світу. Тільки після двох десятиліть напружених пошуків до Корвона почали приходити помічні видіння, які він вважав посланнями древніх владик. Жерці чомусь не з’являлись у людських подобах, зате до нього промовляли примарні соколи і ведмеді, змії і вовки. Вони приносили йому спочатку клапті, а потім й оберемки давньої мудрості. Виявилось, що він десятки років лише ходив колами й топтав вузькі стежини там, де жерці минулого впевнено крокували широкими шляхами. Давня мудрість відкрила йому таємниці скель, річок і полонин. Тихі джерела обернулись водяними жилами, що сягали коренів гір, грязеві вулканчики — природними майстернями ліків та трунків, а одне лише озеро Несамовите[75] виявилось невичерпною скарбницею інструментів для оволодіння вітрами, грозами та дощами. Велетенський Писаний камінь[76] відкрив свою здатність накопичувати Силу, а гадюки і полози перетворились на цікавих співрозмовників.

Але найголовніші таємниці древніх ховались в їхніх знаннях про кров. Той обсяг Сили, який сім гірських джерел давали магу за місяць, можна було майже миттєво видобути зі свіжої крові, взятої з пробитих чересел п’ятнадцятирічного хлопця. Кров несла в собі і пам’ять про минулі часи, і могутню здатність впливати на навколишній світ. Енергія крові немов розривала тонкі рівні буття, наповнювала творчою лихоманкою закляття, що робились на зміни і трансформації. Кров була і потужним рушієм форм, і посередником між речовинами Серединного світу та сліпими боженятами первинного хаосу. Звільнена з тілесних протоків, кров населяла простір божевіллям, наснажувала на пошуки і вивільняла найсміливіші бажання. Нею можна було навіть наповнювати і рухати мертве.

Тільки проживши п’ять десятків річних циклів, Корвон зміг оцінити, якими далекосяжними засобами оперували владики часів Дакійського царства. Вони вміли змінювати погоду від північної Пущі до південного моря, чути секретні слова царів, які промовлялись у далеких столицях, насилати смертельні хвороби на армії і народи, наділяти тимчасовим життям неживе, приборкувати та ставити собі на службу страхітливих підземних демонів-мороків.

Недарма, зрозумів Корвон, римляни з такою лютою непримиренністю знищували не лише самих карпатських посвячених, але й будь-які свідчення їхньої науки. Століттями Імперія потерпала від магічних змов, сплетених на схилах Громового хребта. Не злічити було тих намісників, трибунів, преторів та легатів, що відправились до предків з допомогою тутешніх волхвів, а за кожним повстанням у придунайських та фракійських провінціях Риму стояли навчені чаклунства посланці і посланниці Громового. Потрапивши до царських гаремів, доньки жерців непомітно оволодівали розумом монархів, підкоряли їхню волю красою і волхвуваннями, відвертали від миру й спрямовували на безумні війни з Імперією. Отрути та раптові недуги губили талановитих полководців Вічного міста й тим зводили нанівець цілі військові кампанії. Безслідно зникали римські розвідники, митники й цілі каравани. Багаторічні неврожаї зменшували податки з провінцій і призводили до голодних бунтів.

Імператори завжди здогадувались, що десь у Карпатах причаїлось зміїне кубло коромольників, але тільки далекоглядний Діоклетіан усвідомив, що треба боротись не з наслідками, а з причиною. Одного походу проти жерців та підвладних їм племен карпів виявилось достатньо, щоби випалити кубло й на довгі століття припинити магічну роботу на Громовому.

Але зерна магії не пропадають безслідно. Рано чи пізно з’являється той, хто здатний пробудити їх до життя, терпляче викохати перші паростки знання та зібрати новий врожай. Цього Відновлювача помічають не лише люди та істоти Серединного світу, але й могутні Сили у потойбіччі. Так і його, владику Корвона, спадкоємця приспаної традиції, помітив предвічний могутній дух, який лише раз на тисячоліття завдає собі клопоту відвідати смертну юдоль. Дух обіцяв незмірно збільшити могутність Корвона. Й що найголовніше: подолати прокляття бездітності, яке заважало владиці заснувати, за прикладом древніх, жрецьку династію. Дух звелів жерцеві стати воротарем при його появі у Серединному світі та приготувати достойне тілесне вмістилище для нього. Якщо з першим завданням Відновлювач давав собі раду, то з другим поки що не виходило.

Дух забажав увійти до тіла молодої дівчини зі срібним волоссям.

Й тим ввів Корвона у велику спокусу.

Бо владиці раптом спало на думку, що саме