Читати книгу - "Кам’яне яйце"

він не знає жінок зовсім! Він геть не знає жінок! Але відчував, що саме в них захована природою якась таємниця. Таємниця довголіття? Можливо…

Микола Цвіркун усміхнувся, зрозумівши, що йому, голові пошукової лабораторії, респектабельному мужчині прийшов час одружуватися. Велика наука вимагає від нього чергової жертви, і він піде на все, бо, врешті, життя голови на весь світ відомої лабораторії мусить бути цілком присвячене науці.

На пошуки дружини пішло аж два тижні й три дні. Все це добряче вибило Цвіркуна з робочої колії, але він втішав себе тим, що поставився до цієї справи щонайсерйозніше. Він був цілком задоволений кандидатурою. Двадцять один рік, зріст 165 см, вага 60 кг, вища технічна освіта, сангвінік, світловолоса, з голубими очима, працює інженером на фірмі «Спіраль», батько її загинув на п’ятдесят сьомому році життя під час авіакатастрофи, яка свого часу налякала всю планету, коли відмовила енергетика повітряного лайнера типу «Протей» і загинуло більше тисячі пасажирів (до того випадку ці машини вважалися стовідсотково надійними). Мати її — філолог за освітою, 70 років, на пенсії.

Микола кілька днів гортав стандартні карточки довідкового центру, звідки, на його прохання, надходила дані про кандидатури його можливих дружин, ретельно вчитувався у показники аналізів крові, енцефалограм, томограм тощо. Він вивчав не лише майбутню дружину, а й найближчу рідню. Його тішило, що у його майбутньої тещі й дружини така велика різниця у віці — вони справжні представники різних поколінь жінок. Те виповнювало цвіркунячу душу впевненістю у плідності майбутніх пошуків і досліджень.

Переконавшись, що Прекрасна Луїза, так звали машину довідкового центру, не помилилася у виборі капдидатури, Микола Цвіркун послав поштову листівку-пропозицію на стандартному бланку, що містив найважливішу інформацію про нього самого, з традиційним особистим приписом: «Пропоную стати моєю дружиною. Відчуття духовної свободи та психологічного комфорту гарантую».

Через три дні без попередження і пізно увечері до помешкання подзвонили. Він підвівся з-за столу й пішов відчинити. На порозі стояла дівчина з невеликою валізою в руці. Вона приязно всміхнулася, рішуче зайшла до кімнати. Микола не відразу впізнав її, хоча вона й була точнісінько такою, як на голограмах, надісланих Прекрасною Луїзою.

— Привіт, Миколо! — поставила валізку на підлогу.

— Привіт, Ліано! Чого ти без попередження? А якби мене раптом не було вдома?

Вона поглянула на годинник:

— Тебе часто не буває дома о цій порі?

— Ні, не часто… Але я науковець, буває потреба…

— Так-так, я все про тебе знаю напам’ять… Гарна у тебе кімнатка, затишна. Це кабінет? А де ти спиш? Показуй, любий. Ах, пробач, я забула тебе поцілувати. — Вона кізкою підскочила до нього, чмокнула в щоку. — Можеш і ти мене поцілувати, для початку тільки в щічку, ти повинен поступово до мене звикати. Так кажуть науковці. Правда ж? Я подобаюсь тобі? — Не чекаючи відповіді, схопила Миколу за руку. — Ходімо, показуй, де ми будемо спати. Вже пізня година.

Блакитний вельветовий комбінезончик щільно облягав її красиве тіло, світле розпушене волосся струмками спадало на плечі. Вона випурхнула з кімнати, Микола провів її поглядом, але не поспішав іти за… дружиною. Зі спальні долинув її голос:

— У тебе дуже затишно. І ліжко таке широке. Це просто прекрасно. Я дуже люблю широкі ліжка. Ти не хропиш уві сні?

Микола поплентався в спальню. В руці все ще тримав книгу, яку читав, коли пролунав дзвінок.

— Хіба тобі Луїза сказала, що я хроплю?

— Ні, якби Луїза таке сказала, я ніколи б не прийняла твою пропозицію… — Ліана сіла на ліжко. — Чим займемось сьогодні? Мабуть, варто вже лягати спати? Пізня година. В мене був сьогодні такий напружений день. Треба гарно виспатись. Що це ти читаєш? — вихопила книжку з його руки. — Про любов? «Особливості мітохондріальних структур людей похилого віку»… Гм-гм-гм… Про що це? Давай ляжемо, вимкнемо світло, і ти розповіси мені про свою роботу, а я розповім тобі про свою. Ти хочеш їсти? Я можу заварити чай. На ніч шкідливо багато їсти. Правда ж? Так кажуть науковці.

У Цвіркуна голова пішла обертом.

— Мій батько каже, що нічого не їсти набагато шкідливіше, ніж їсти будь-що і будь-коли.

— О, твій батько філософ? До речі, хто твій батько?

— А ти не поцікавилась у Луїзи?

— Ні, не цікавилась, Мені ж із тобою жити. Логічно?

— Логічно… — невпевнено мовив Микола вголос, а подумки продовжив: «Логічного в цьому тільки того, що матиму я халепу. Але наука вимагає жертв, і я все витерплю».

— То хто твій батько?

— Він вже на пенсії. Все життя працював у системі громадського харчування.

— Він кухар?

— Офіціант, — буркнув Цвіркун.

— О, як цікаво. В ресторані?

— Так… Справді, завари чаю.

— Добре, мій любий. Постав чайник. Я зараз також вийду на кухню… Ти повинен до мене звикати поступово, Не можна все відразу. Правда ж?

Того вечора Ліана видалась Миколі просто недоумкуватою. А він їй — великою дитиною, підстаркуватим хлопчиком-науковцем.

— Ти багато знав жінок? — зашепотіла Ліана, коли вони лягли в ліжко.

— Жодної, — буркнув Микола.

— Чому ж так спокійно лежиш?

— Мені треба подумати…

— Про що?

— Про все. І про тебе.

— Про мене? Ой, який ти смішний. Я дозволяю тобі мене поцілувати. Чуєш? По-справжньому.

— Чую. Але давай краще завтра. Поступово… Як радять науковці…

Ліана подивилася на маленький годинник на руці, пересмикнула плечиками:

— Завтра — це через двадцять хвилин? Давай. Я розумію тебе. Ти ще не звик до мене. Але ж я тобі дуже подобаюсь, правда?

— Так, — зітхнув Микола, зрозумівши, що йому терміново