Читати книгу - "Зоряний єгер"

і нерпа. Патериця, що злетіла над крижаною галявиною, зависла на мить, немов зупинена поглядами глядачів, і тут-таки полетіла вниз своїм вигостреним наконечником. Схибить — кепський знак: полювання буде невдалим. Уразить Сиірт-Я — ще гірше. Значить, духи геть розсердилися на плем’я…

— А-а-а! — приглушено ахнув натовп, коли патериця, пронизавши ковпак, глухо встромилася в лід.

Напруга спала, розвіялася, ніби її й не було. Почулися сміх, радісні вигуки, похвали великому другові духів Сиірт-Я.

Але ніхто з них, проте, не здогадувався, які важкі думи змагали зараз Сиірт-Я. Зовні урочистий, гордовитий, він думав про вчорашню розмову з іншими сиіртами-хранителями. Все далі в безповоротному минулому залишалася колишня слава їхнього племені — колись численного могутнього народу, що мешкав на благодатному квітучому континенті! Все важче давалося життя на острівцях, усе складніше було добувати їжу. Холоди з року в рік ставали все суворішими, а підземні поштовхи стрясали колись велику країну все частіше. І вчора найстарші з хранителів казали про те, що насувається нова біда, й лише ті, хто піде назустріч перелітним птахам, можливо, зуміють вижити. Вижити й продовжити рід сиіртів, нащадків мудрих скерлінгів. Вибір хранителів зупинився на сімох молодих, сильних Сиірт-Я, заклинателях духів, у тому числі й на ньому. Їм, яким беззастережно вірить плем’я, належить вести людей у нові землі наступної зимової ночі, коли замерзне Океан. Їм належить рятувати безцінний дар чужоземців, що зберігається століттями, — Священне Вухо… Значить, ще одне холодне літо на землі предків, і треба буде йти…

— Тобі час іти, — торкнула його за плече Пуйме. — Ранок.

Роман розплющив очі, й перше, про що подумав, було: а чи не приснилося йому все це? Сонце висіло над обрієм, косими прохолодними променями погладжуючи схили гір, що з усіх боків оточили ідеально кругле озеро. Спати більше не хотілося. «Значить, — вирішив Роман, — я виспався. А раз так, це справді був сон».

Він легко схопився на ноги, із задоволенням потягнувся, розминаючи затерплі м’язи.

— Ну, як там дідусь?

— Дідусь спить.

— Піду подивлюся на нього.

— Не треба.

— Може, укол…

— Не треба, — твердо повторила Пуйме. — Тобі час іти. Далеко йти.

Роман у нерішучості знизав плечима. З одного боку, допомогти старому його ін’єкції вже не могли. Серхасава, як мовиться, був за межами медичної допомоги. З другого — йти, не зробивши хоч щось…

— Гаразд, як знаєш. Я залишу тобі декілька ампул. Ти уколи вмієш робити?

— Ні.

— Ну тоді надпиляєш шийку, ось пилка, віділлєш ліки в ледь теплий чай. Даси, коли дідусь прокинеться. І ще одну увечері. Дві ампули в день. А завтра я пришлю допомогу.

— Ні! — несподівано жорстко наказала дівчина. — Серхасава Сиртя завтра все одно помре. А мені допомагати не треба. — Бачачи, що Роман ще вагається, додала: — Все одно сюди дороги ніхто не знає.

І тут до Романа із запізненням дійшло, що і йому нізащо не знайти зворотної дороги.

— Послухай, Пуйме! — приголомшено промовив він. — А як же я? Підеш зі мною ще раз?

Пуйме заперечно похитала головою:

— Я не піду. Але проведу. Ти не заблукаєш.

Вона винесла з печери гарячий чайник, налила в кухоль буро-зеленої рідини з різким запахом.

— Випий!

Ні про що вже не питаючи, Роман спершу пригубив відвар, знайшов, що смак його гіркий, але не позбавлений приємності, й вихилив кухоль.

Що було потім, Роман пам’ятав невиразно. Голова в нього запаморочилася: вочевидь, у відвар входило якесь дурманне зілля. Пуйме вивела його через лаз під водоспадом, і далі він пішов сам. Як, куди, за якими прикметами — гадки не мав. Ішов. Просто йшов. І відтак ані секунди не сумнівався, що йде правильно.

На всьому шляху перед ним виникали дивні видіння, немов спиш, і сниться щось, і начебто цікаве, з сенсом, а прокинешся — пригадати нема що.

Однак було одне нав’язливе видіння, яке повторювалося не раз.

Він був жерцем, шаманом чи чаклуном великого племені, що кочувало на південь, туди, звідки на Північ улітку прилітали птахи. Їх було декілька тисяч чоловік, головно молодих і середнього віку. Всіх їх об’єднувала одна мета: дійти до багатих теплих земель. Задля цього терпіли вони злигодні багатомісячних переходів і зимівель, ночами палили вогнища, щоб відлякувати хижих звірів, відбивалися від диких племен. Останнє було неважкою справою, тому що луки зі стрілами, щити, металеві мечі давали їм значну перевагу, незважаючи на те, що всі дикуни були значно вищого зросту. Але в сутичках з ворогами, на полюванні, в грузьких болотах губилося чимало людей. І хоча дітей народжувалася багато, плем’я ніяк не збільшувалося: людей почала косити загадкова моровиця.

Люди зненацька слабіли і вмирали без мук і болю. Головний шаман викликав духів, довго розмовляв з ними і запевняв опісля, що вони обіцяють вигнати хворобу. Однак, коли помер сам головний шаман, люди геть упали на дусі. Плем’я вимирало, переходи ставали все коротшими, а заповітна земля починала здаватися нездійсненною мрією.

І щоб урятувати залишки племені, рада жерців вирішила розділити людей на три загони: перший — з найслабших і хворих, щоб ізолювати їх якось від решти; другий — з жінок, дітей і невеликого числа воїнів; третій — найсильніші, найздоровіші чоловіки й жінки племені.

Цей, третій, загін доручили вести Романові-жерцеві. Вони й забрали з собою святиню, яку плем’я зберігало всі ці довгі роки шляху з самої землі предків. Священне Вухо, зашите у шкури, тягнули на нартах по черзі декілька носіїв…

Останній «сеанс» Роман бачив уже на підході до Хар’юзового струмка. Буквально декілька хвилин.

Він був смертельно втомленим, хворим вождем майже не існуючого