Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

— І що ж то він нам принесе?

— Звідки мені знати? — відказав П'ятий. Але згодом, уже засинаючи в лігві, зненацька пробурмотів: — Усі дари Ель-аграйри принесе цей птах: хитрі витівки, великі небезпеки й благоденство нашій колонії!

Та коли Ліщина взявся його розпитувати, П’ятий тільки здивувався, ніби й не пам’ятав своїх слів, і нічого більше не зміг додати.

Одного надвечір’я, коли легкий північний вітерець доносив із лугів запах сіна, до Сотів кулею влетів Кучма її переможно оголосив, що Кегаар повернувся. Ліщина, тамуючи хвилювання, звелів усім сидіти на місці, поки він сам поговорить із птахом, але тут-таки передумав і взяв із собою П’ятого та Кучму.

Кегаар уже сидів у своєму передпокої. Там було повно пташиного помету, тхнуло не дуже гарно. Кролі ніколи не справляють потребу в своїх підземних оселях, тож Ліщина подумки засуджував Кегаарову звичку загиджувати своє гніздо. Але тепер він так жадав почути добрі вісті, що навіть дух чаїного помету видавався йому приємним.

— Я дуже радий, що ти вернувся, Ксгааре! — сказав він. — Ти стомився?

— Крило ше томитися! Літай трохи, сиди трохи, то фсе добре.

— Їсти хочеш? Принести тобі комах?

— Гаразд! Гаразд! Ви добрі хлопи! Хошу багато жуків!

(Усіх комах Кегаар називав жуками).

Видно було, що він знудьгувався за турботливими послугами кролів і радів своєму поверненню до колонії. Дарма що сам міг добути собі вечерю, він, очевидно, гадав, що цілком заслужив на те, щоб йому подали їсти до передпокою. Кучма зібрав своїх фуражирів, і Кегаарів апетит змусив їх працювати до самого заходу сонця. Нарешті Кегаар глянув проникливо на П’ятого й спитав:

— Ну, пане Малий, ти знати, які я нести вісті?

— Звідки мені знати? — сухо відказав П’ятий.

— Тоді я казати. Я облетіти весь сей горб туди-сюди, де фстає сонце й там, де воно сідає. Тут нема кролів, нікого нема!

І замовк. Ліщина з тривогою глянув на П’ятого.

— Тоді я летіти вниз, вниз на долину! Там ферма й великі дерева кругом, на малому горбі. Ви знати?

— Ні, ми не знаємо цієї ферми! Але розказуй далі.

— Я вам показати! Се недалеко. Ви побашити. І там є кролі. Ті кролі жити в яшшику, жити разом із людьми.

— Як це так — живуть разом із людьми?

— Так, так, жити з людьми! У повітсі — в клітках у повітсі. Люди приносити їжу. Ви знати?

— Я знаю, що таке буває, — сказав Ліщина. — Я чув про це. Добре, Кегааре! Спасибі тобі! Ти думаєш, це нам пригодиться?

— Там мами-кролиці. У великому яшшику. А більше ніде нема кролів — ні в полях, ні в лісі! Ніде не башити кролів. Але я летіти, летіти туди, де сонце фсередині дня. Знаєш, туди, де лежати Велика Вода.

— Отже, ти літав до Великої Води? — спитав Кучма.

— Ні, ні, не так далеко! І там є рішка, ви знати?

— Ні, ми так далеко не заходили.

— Там рішка, — повторив Кегаар. — І там є місто кролів!

— По той бік річки?

— Ні, ні! Ви йти туди, фсе великі поля. А там, далі, далі ви дійти до міста кролів, дуже великого! А ше далі — залізна дорога, ше далі — рішка!

— Залізна дорога? — перепитав П’ятий.

— Так, так, залізна дорога! Ви не башити залізної дороги? Люди робити залізну дорогу!

Кегаарова мова була така чужоземна й нечітка, що кролі весь час не були певні, чи правильно його розуміють. Кегаар почав нетерпеливитись, а кролям, як це вже не раз бувало в розмовах із ним, стало соромно за свій вузький кролячий, порівняно з чаїним, кругозір. Ліщина гарячково міркував. Зрозуміло було, що десь на півдні Кегаар відшукав велику колонію кролів і, хоч би що там означали слова «залізна дорога», а колонія, здається, була розташована ближче до пагорбів, ніж та «залізна дорога» й річка. Якщо він правильно зрозумів Кегаара, та «залізна дорога» й річка не були перешкодою на їхньому шляху до мети.

— Кегааре! — сказав він. — Я хочу знати напевне: чи можна дістатися до тих кролів, не переходячи річку й ту «залізну дорогу»?

— Так, так! Не переходити залізну дорогу! Місто кролів у кушшах серед великих пустих полів! Там повно мам!

— А скільки часу забере дорога до того… міста кролів?

— Довга дорога! Днів два.

— Ти молодець, Кегааре! Ти зробив усе, чого ми від тебе сподівались. А зараз відпочивай! Ми тебе годуватимемо донесхочу!

— Зараз спати! Зафтра — багато жуків, так, так!

Ліщина з Кучмою і П’ятим повернулися до Сотів. Там Ліщина розповів усім про те, що вишукав Кегаар. Почалось загальне, тривале та безладне обговорення новин. Саме так вони доходили якогось спільного рішення. Той факт, що за два дні подорожі на південь є кроляча колонія, повертався і так і сяк у, їхніх висловлюваннях, достоту мов кинута у глибоку воду монетка рухається туди-сюди — то зблискуючи, то мов щезаючи, то знов з'являючись, але весь час опускаючись ближче й ближче до твердого дна. Ліщина дав своїм кролям наговоритися донесхочу, аж поки всі потомилися і порозходилися по лігвах спати.

Наступного ранку життя їхнє пішло своїм звичайним ходом. Вони паслись, годували Кегаара, бавились та рили нори. Але весь цей час, мов краплина, що росте на галузці, аж поки стане досить важка, щоб відірватись і впасти, визрівала, прозорішала, ставала загальною думка про те, що їм усім слід зробити.

А наступного дня Ліщина вже й упевнився, чого хочуть кролі його колонії. Сталось так, що момент для