Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну… І що мені потрібно робити? — скептично озираючи коло, запитав я.
Свєтка знизала плечима:
— Не знаю… Мабуть, стати в центрі…
Я презирливо хмикнув. Ось так вона завжди… Утягне в якусь пригоду, а потім — не знаю, не можу, не час, не можна…
Свєтка винувато повторила:
— Либонь, тобі слід стати в центрі кола… А там воно все саме відкриється… І ти зрозумієш, що треба робити.
Я зітхнув, незадоволено похитуючи головою, переступив риску і став у центрі. Спочатку я нічого не відчув. Навіть почав нудитися і хотів уже вийти з кола, щоб покінчити з цією дурною грою. А потім, від нудьги, спробував піймати той стан, коли в мене мерехтять стіни. Впіймав — і світ навкруги справді потроху замерехтів. Потім риси предметів почали повільно зникати, немов у тумані. Скоро туман навкруги вже цілковито відгородив від мене Свєтку і всі видимі речі в квартирі. Сіро-біле туманне світло, немов стінами, огорнуло мене зусібіч. Я стояв деякий час у цьому киселі, не знаючи, що діяти далі. А потім несподівано туманний світ навкруги мене розколовся, як скляне вікно, і осипався дрібними скалками.
…Під ногами була безодня космосу, в якій мерехтіли зірки. Я не розумів, як я стою, бо стояти в прямому розумінні було ні на чому. В моєму сприйнятті щось відбувалося. Спочатку я зовсім утратив орієнтири. І не тямив, де верх, де низ. Цих понять більше не існувало. Я подивився вгору — наді мною в блакитній димці атмосфери велично пливли білі хмари і виднілися обриси незнайомих континентів. Раптом світ ніби перекинувся. Мене аж трусонуло — в цю мить я збагнув, що підвішений догори ногами на орбіті невідомої планети. Причому підвішений ні на чому! Від моторошного первісного жаху в мене запаморочилось у голові. Мені здавалося, ще трошки — і я зірвуся з цієї шаленої висоти. Планета вже почала мене притягувати…
Раптом я почув зляканий голос Свєтки:
— Знайди поглядом ніж! Дивися на нього! Не відводь погляду!
Я швидко опустив (?) очі і, як за останню надію, ухопився поглядом за ніж. Він невідомо яким чином все ж таки перебував на місці.
— А тепер нахиляйся до нього! Нахиляйся! Візьмись за нього! Тримайся за ніж! Не відпускай!
Я обережно нахилився і торкнувся ножа. У цей момент світ знову перекинувся — і я побачив, що я там, де й був. Посеред кола, намальованого крейдою. Я не втримався на ногах і впав. Було таке відчуття, що з мене викачали всю мою енергію. До мене швидко підбігла Свєтка, висмикнула ножа і витягнула мене із кола. Лице в неї було бліде. І перше, що я почув від неї, коли отримав здатність чути, були слова:
— Яка ж я дурна! Ти міг загинути!
Я не сперечався. В мене ще трусилися ноги і перед очима стояла мерехтлива пелена. Її дещо істеричні слова повертала мене до реальності — я відчував себе живим.
Раптом у кімнаті нявкнув кіт. Свєтка озирнулася на нього і, керуючись своєю дивною логікою, запитала:
— Ти теж повернувся з паралельного світу?
Костянтин не відповів. Всівся, акуратно поставивши лапи одна біля одної, закрутив навколо них хвостик і уважно подивився на Світлану.
— Ти хочеш нас про щось попередити? — знову запитала та. Кіт трохи нервово крутнув кінчиком хвоста.
— Точно! — ляснула себе по лобі Свєтка. — Скоро ж мати прийде!
Вона швидко метнулася до ванної за ганчіркою і почала затирати на підлозі сліди від «пентаклю».
Потім склала весь свій інструментарій докупи і заходилася розкочувати на місце палас:
— Допоможи! — кинула мені.
Ми вдвох майже з усім упоралися, коли почули над собою голос Ангеліни, що несподівано з’явилася на порозі кімнати:
— Що це ви тут робили?
— Нічого! — швидко відповіла Свєтка, ногою поправляючи краєчок паласу і водночас затуляючи собою купку інструментів. Вона виразно подивилася на мене.
І коли Ангеліна повернула лице в мій бік, я теж тільки знизав плечима і луною повторив Свєтчині слова:
— Нічого…
Розділ III1
Ми завітали до Верболазів з нагоди їхнього приїзду з тривалого закордонного відрядження. «Не щодня дядько приїздить із Японії» — прокоментувала подію Свєтка.
Свєтчин дядько Іван, як на мене, був досить неприємною людиною — бундючний, наче англійський аристократ. Тож споглядаючи його витягнуту, завжди невдоволену мармизу, я був далекий від загальної сімейної ейфорії. Та я був радий зустріти малу.
Мала, до слова, була вже зовсім не мала, хоча дорослою її теж назвати було складно. Останнього разу я її бачив більше трьох років тому. Відтоді вона витягнулася, але була такою ж кумедною та балуваною, як і раніше.
Побачивши мене, вона, вигукнувши бойовий японський клич, кинулася мені на шию, трохи не збивши з ніг, та одразу ж потягнула до себе показувати цікавинки, яких вони привезли цілу купу з далекої та екзотичної Японії. Речі вона навалила великою кучугурою на своєму ліжку. Майя заходилася перекладати їх перед моїм носом і силувалася хоч чимось мене ощасливити, подарувавши як сувенір. До численних покемóнів я був абсолютно байдужим, втім, як і до порцелянових котиків із піднесеною лапкою і блідих ляльок у національному японському вбранні. Також мене мало хвилювали бамбуково-шовкові парасолі, розмальовані квітучою сакурою. Хоча Майї вони, мабуть, дуже подобалися, бо вона безперервно крутила одну, червону, у мене перед носом. Щоб зупинити цю квітучу феєрію, я запитав:
— А ти вже знаєш хоч щось японською?
— Знаю, — швидко відповіла вона, покинула парасольку і, притуливши
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Via Combusta, або Випалений шлях», після закриття браузера.